Сергій Ухачевський - Чужа гра

— Спробую вирішити. І ще… Можу взяти на себе юридичне обслуговування «Оілхоуму»: аудит, адвокати. Це не вплине на вашу негласну співпрацю з Максимівим. Порадьтеся з ним…

Був увічливим, розмовляв, тримаючи її теплою долонею за лікоть. Ірина пообіцяла подумати, хоч і злякалася цієї пропозиції.

Сьогодні Левчук повідомив, що адвокати вивчають справу Енгельмана. Після паузи запитав, чи прийняли вони якесь рішення стосовно його пропозиції. Ірина пообіцяла наступної середи дати відповідь. Варто порадитися з Красновим та Максимівим.

До кабінету зайшов Князь.

— Важкі думи? — запитав усміхаючись. — Поїхали десь посидимо.

— Втомилася. Максимів теж пропонував повечеряти, а мені нічого не хочеться… Що з Кіркуєвим?

— Стежимо за сестрами, але він не контактує з ними.

— Може погодитися на співпрацю з Левчуком?

— Ніколи не довіряв гебістам. Робить все начебто щиро, але свого ніколи не впустить. Ієзуїт.

— Невже в Україні не залишилося порядних людей?! Гаразд, давай запросимо Максиміва і гульнемо!

— Читала сьогоднішню пресу?.. Після скандалу з приводу нашої листівки Шлапака викинули з партії. Скоро буде тертися біля Оленки.

— Треба попередити Петра. Останнім часом моя мила подруга на робочому місці зітхає і замріяно дивиться у вікно.

—… Гаразд, їдемо?

— На природу, до води з шашликами і купанням!

Невдовзі мчали на Київське водосховище, екіпіровані в купальні костюми. За вікном авт — літо і швидкість. Осман, на задньому сидінні, посадивши на коліна Інну, щось їй нашіптував. Князь сонно дивився у вікно і, мабуть, згадував друзів. Вони любили виїхати на природу з шашликами, юшкою… Ірина відчула себе одинокою. Захотілося, щоб був поруч чоловік, який любив би, вранці будив ніжним поцілунком і увечері казав надобраніч.

Невдовзі машини зупинилися. З них, потягуючись, вийшли Максимів з Оленкою, Ольга і О’Ніл з Ганнусею, яка просила називати її «Аня». Виявилось, що дівчина гарна, кмітлива, все мотала собі на вуса. Англійською володіла, як Шон українською.

Поки дівчата купалися, а чоловіки готували шашлики, О’Ніл здивовано озирався. Українське довкілля — сміття, поламані дерева, недопалки, пляшки; він ходив понад водою, принюхувався, але зайти у воду навіть по кісточки не одважився.

Ірина пливла за сонцем. Нічого у світі не існувало, крім нього, глибинного неба і пестливої води. Моря не любила. Воно солоне і абсурдне, його забагато. У благодатних водах Дніпра скидала з плечей тягар тривог, очищалася від побутової скверни.

Важко відсапуючись, за нею плив Максимів:

— Повертаємося. Я застарий для таких запливів.

— Мене хвилює, де Кіркуєв.

— Знайдемо.

— Доглянь за Оленкою. Шлапак знову крутиться поряд.

— Застрелю, с-собаку.

— Його днями вигнали з партії. Олена жаліслива.

— Я вірю їй. Але якщо… застрелю і її, і його.

— А потім застрелишся сам, — засміялася Ірина і мало не захлинулася.

Перейшла на кроль і рвонула вперед. Максимів і не міг наздогнати. Над берегом розпливався дим вогнища, вздовж берега ходив причмелений О’Ніл. Дівчата розкоркували вино і почали причащатися. Життя поверталося на круги своя.

На березі Максимів, тримаючись за печінку після запливу, відкликав на кілька слів Князя:

— Кіркуєв з близнюками поїхав до Німеччини.

— Зателефоную до Смика, нехай виїжджає в Лейпциг і бере під охорону наших!

— Немає часу! Петько хоче заволодіти акціями.

— На це й розраховували…

— Ми гадали, що стане викуповувати державний пакет акцій, а він хоче видерти наші! Ось що… Підготуй усе так, щоб під прицілом виявилися сестри Кіркуєва і діти «гремлінів».

— Я не воюю з дітьми.

— Це рівноцінний хід. Якщо нічого не станеться з Наталочкою чи Васильком, не доведеться йти далі.

Князь підняв очі і подивився на Максиміва.

— Ти, мент, не розумієш: є багато речей, через які я, бандит, не можу переступити.

— Не дай Бог щось станеться з твоєю дитиною, по-іншому заспіваєш. А твоя сім’я теж під прицілом… Єдине, чим зможу допомогти, зв’яжуся з Інтерполом та німецькою поліцією.

У неділю Швець вирішив піти до церкви. Уночі снився покійний батько, чомусь жалів його і просив їсти. Треба замовити панахиду. Сон гнітюче вплинув на психіку, і Теодор Данилович цілісінький ранок був як не в собі. Щоразу, коли снився тато, — починалися неприємності. Зав'язуючи краватку, спробував згадати перебіг сну, але… Батько ніби розмовляв російською. Це був абсурд, бо він на слух не терпів «язика». У сороковому році його довго мордували у в'язниці освободітєлі, двічі влаштовували фальшиві розстріли. Врятував прихід німців, але на волю вийшов інвалідом. Якось сказав синові, коли той, студент, приїхав з міста і похвалився знаннями російської: