Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Москва. 1951 рік, 15 квітня,

Красна площа, 12:45 за московським часом.

Дивакувата ця Москва… Така чужа… Холодна… Непривітна… І така вона різна…

Убогі задвірки з власним клопотом, з босоногою шпаною, що ріжеться в «ножички» або в пристінок, з чоловіками в потертих куфайках і заношених майках, що з ранку до вечора забивають козла під горілку… Жінки, втомлені невеселим життям на спільній кухні біля каструль, пранням білизни, сварками із сусідками й постійним дефіцитом. І так мало свят… Та й тільки радості з того, що «наша страна — первая в мире»… Про це волають передовиці газет, про це харчать репродуктори на всіх перехрестях… Не важливо, чого насправді держава досягла, а важливо, що «перша»! Дивишся на людей, і помітно, як гордість їх аж розпирає, коли вони чують магічне слово «перша». Їм так і хочеться шарпнути комір сорочки й підставити розхристані груди та веснянкувате лице під холодний вітер, щоб він куйовдив волосся, щоб сльози наверталися на очі… Від радості й щастя за себе — «перших з перших».

У задзеркаллі цього світу існує й інше життя — парадне. Теж з відтінком пихатості, відчуттям обраності та прихованого месіанства, яке проявляється в нав’язливій любові до всього людства та переконаності, що саме тут вершина цивілізації — й більш ніде. Дискусії зайві. Але, як доважок до парадності, це життя присмачене багатими крамницями, достатком і високим суспільним статусом. Зовні воно презентує себе дамами в манто з хутряною оторочкою, чоловіками в дорогих костюмах, сигналами клаксонів авто, парадними офіцерами та впрілими від ситості й власної значущості чиновниками. Цей світ не збирався рвати на горлі комірці, але завжди майстерно закликав робити це інших, пропагуючи таку ідеологію. І з репродукторів знову й знову харчало: «закатив рукава», «уверенной поступью», «решительными действиями», «раз и навсегда», «народ и партия», «враг не дремлет, товарищ»!

Та було й те, що об’єднувало і задвірки, й тих, для кого це життя складалося успішно… Це відчуття власної значущості, як народу, що переміг у великій війні. Воно й досі висіло в повітрі, мовби не минуло шість років з часу перемоги… Мовби не полягли в полях ні за цапову душу мільйони громадян цієї країни, а сотні тисяч інвалідів війни, неприкаяних морфіністів і алкоголіків, що псували загальну картинку щасливого життя, не були викинуті на Валаамські острови… Те відчуття безапеляційної значущості постійно підсилювалося патріотичними піснями з репродукторів, промовами вождів і звітами про успіхи робочих, колгоспників, учених та інтелігенції… І переконанням лежачого під штахетником п’янюги, що «мы можем все».

У цю першу сонячну неділю квітня московський люд вийшов на вулиці. Може, для того, щоб погрітися на сонці, поторгувати витрішками чи просто, — бо так робить «уся Москва». Натовп заполонив Красну площу та прилеглі вулиці, окупував ГУМ, пивні кіоски, ятки із содовою, морозивом і біляшами. Стояв радісний лемент, його приглушували бравурні марші, які вихрипував деренькучий репродуктор, та нескінченні хвальні оплески. Ось і зараз конферансьє виголошував: «Сейчас вы услышите украинскую народную песню «Летела кукушка». Песня о нелегкой доле украинских крестьян Галичины, которых до 1939 года беспощадно угнетали польские паны. И об их испоконвечном стремлении к обьединению с великим русским народом в едином государстве, под мудрым руководством товарища Сталина и Коммунистической партии Советского Союза»!

Рваний грім оплесків накрив хвилею вуличку, якою дівчата в легких сукнях, беретиках і білих шкарпеточках цокотіли підборами по бруківці. Вони трималися попід руки, весело проходячи повз дивакуватого дядька.

Дядько зупинився, немов спотикнувся, й, задерши голову, прислухався… З гучномовця тужливо тягнув хор:

Дівчата мимоволі звернули увагу на чоловіка, пирснули смішком і пішли далі. Дядько, одягнений у підрізану засмальцьовану морську шинель і дивний капелюх з мереживною стрічкою, тримав на плечі гострильний станок. Він був наче сторонній на цьому святі життя. Дядько не став дослуховувати пісню, повів байдужим поглядом на дівчат, підкинув на плечах станок і вийшов на Красну площу. Зупинився, почухав потилицю, дивлячись, як до мавзолею Леніна тягнеться черга «паломників». Глянув на собор Василя Блаженного, зняв капелюха, похапцем перехрестився. Роззирнувся й прошепотів під носа: «І це — третій Рим?! Вавилон нечестивий»…