Зигмунт Милошевский - Безцінний

Лоренц підняла руки в смиренному жесті.

— Ти називаєш ці пчихи «гітлерами». Я б сто років думала і не придумала б, як умістити в одній фразі стільки зневаги до польської спадщини.

Кароль допив бурбон і налив собі ще.

— Зрештою, це не кінець аналогій, — продовжив говорити до Ґмітрука, пропускаючи повз вуха репліку Лоренц. — Так само як Гітлер і його почет, польська еліта відкидає дегенеративне сучасне мистецтво. Хоча саме в ньому поляки досягли неперевершено! якості, яку ми, постійно замилувані повстанцями й сільськими хатами, ніколи не могли рекламувати. Новосельський [52] Єжи Новосельський (1823–2011) — польський художник, іконописець, графік, сценограф. , Шапочников [53] Аліна Шапочников (1826–1973) — польська скульпторка. , Фангор, Опалка [54] Роман Опалка (1831–2011) — польский художник-концептуаліст. … це могли б бути прізвища масштабу Ротко. Але не є, бо як можуть бути, коли у власній країні програють Матейкові, малярові національної слави й хвали.

Він замовк, граючись склянкою з бурштиновою рідиною.

— І знаєш, що я тобі скажу, — звернувся він до Лоренц з гіркотою в голосі. — Сидиш в офісі, безперервно витріщаєшся на ці могильні портрети, цукерниці й татранські будівлі і тобі здається, що ти рятуєш національну спадщину. Я скажу так: херня це, от і все. Ти справді вважаєш, що спадщина твого народу — це шматок дошки, замальований півтисячоліття тому якимось суб’єктом, який не мав уявлення, де є Польща? Національне надбання — це найзвичайнісінькі речі. Прогулянка з дитиною в парку, суботні вилежування в ліжку і спільний недільний обід. Спадщина — це виховання власних дітей так, щоб вони були добрі, мудрі та справедливі. Нехтування цим — це справжня зневага.

Її охопила хвиля почуттів, з якими не змогла впоратися. Пригадалися проведені разом місяці, емоції, дискусії, сварки й остаточна причина розставання. Це було занадто у її нинішньому стані, у поєднанні з напруженням, яке наростало останніми днями. Вдарила його в обличчя, Кароль полетів на стіл, на якому сиділа Ліза, склянка випала з його руки, запахло розлитим бурбоном.

Коли склянка перестала котитися, залягла тиша; здавалося, що вже не може бути гірше. Але Ліза, можливо, бажаючи розрядити атмосферу і вважаючи це таким собі жартом, промовила:

— А ви так завжди на on-off?

Лоренц зиркнула на неї поглядом василіска й відкрила рот, але слова застрягли у неї в горлі, коли зрозуміла, що в задуманій відповіді тільки займенники не є вульгаризмами. Ліза підняла руки в захисному жесті, і саме тоді почалося. Ґмітрук глянув на екран її телефона, його обличчя скам’яніло і він у два швидкі кроки дістався до шведки. Зробив блискавичний рух, в результаті якого Ліза опинилася на столі з обличчям, втисненим у стільницю. Ґмітрук притримував її плече, вигнуте під неймовірним кутом, а в другій руці тримав телефон, яким Ліза бавилася до цього часу.

— Звідки це в тебе? — запитав здавленим голосом.

— Здрисни, — на диво спокійно відповіла Ліза.

На це жаргонне слово, що означало пропозицію негайно відійти, Ґмітрук вирішив не реагувати. Він притиснув її руку, Ліза зціпила зуби, але навіть не зойкнула, хоча виглядало це так, ніби кістка її передпліччя готова була тріснути, як зубочистка.

— Звідки це в тебе? — повторив Ґмітрук.

Раптом шведка зробила блискавичний рух, і за частку секунди ситуація кардинально змінилася. Ґмітрук лежав боком на підлозі, Ліза стояла навколішках біля його шиї, притискаючи коліном карк майора. Так само, як раніше шведка, Ґмітрук не виривався і не смикався, мабуть, теж спокійно чекав шансу на контратаку. Обоє були професіоналами. Обоє дихали спокійно.

Бознанський скористався нагодою і підняв з підлоги телефон. На екрані було зображення жінки близько тридцяти-сорока років, симпатичної, але без претензій на «Міс світу». Середнього зросту, середньої будови, пересічної вроди, але з мило усміхненими очима, захованими за окулярами в кольоровій оправі. Вона стояла на пірсі в Сопоті, її обіймав якийсь сивуватий чоловік, що мав вигляд керівника у справах корпоративних клієнтів у салоні Шкоди. Бознанський показав це Лоренц і скорчив здивовану міну.

— Ніколи більше не лізь до моїх речей, ясно? — мовив Ґмітрук до Лізи винятково лагідним тоном, хоча його положення не виглядало комфортним.

— Бо що ти мені зробиш?

Замість відповіді офіцер раптовим рухом ніг обхопив її в талії, перевернув на спину і придавив рукою горло. Другою рукою притиснув їй голову з боку так, що вона зігнулася під небезпечним кутом. У Лізиних очах блиснув страх.