Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

— Дивні якісь іноземці, — гмикнув їм вслід молодий поліцейський, що слідкував тут за порядком. — Хто до нього ходить?

— Та ти знаєш, уже років із п’ять вони сюди приходять саме цього дня і саме з півоніями, — повідомив його старший, бувалий у бувальцях напарник. — І завжди так: поклали — постояли — помовчали — пішли.

— Диваки, — покрутив пальцем біля скроні молодий.

А ці іноземці й направду були якісь оригінали: не фотографувалися на фоні собору Василя Юродивого чи усипальниці, не їли виртішки, роззираючись на всі боки та від див торопіючи. Он, наприклад, шоу двійників — усі колишні вожді, що керували величезною державою з-за саме цих фортечних мурів: винесений не так давно з усипальниці Володимир Ільїн гаркаво провіщає кожному, хто підійде: «Двадцять четвертого — зарано, двадцять шостого — пізно; тільки двадцять п’ятого, це архіважливо, батечку!» — не дивлячись, чоловік перед ним чи жінка; Дато Булатов у френчі люлькою дим пускає, бровеносний Ілля Прежнєв сяє орденами, як новорічна ялинка прикрасами, генсек Пургачов примовляє ставропільською говіркою: «От і Раїса Максимівна підказує: нада гаваріть ширєє». І дещо осторонь від них — Роман Романович Погодін, на могилу до котрого й приходили чужоземці. Гарольд зиркнув на персонажа шоу побіжно, потім удруге, зупинився, придивився й пішов до нього. Наблизився й ще раз уважно подивився в обличчя.

— Якби в бабусі були певні статеві органи, вона була би дідусем! — повідомив актор. — Країна зводиться з колін! Підводний човен потонув. Ворогів мочитимемо в сортирах!

— Облиште, Романе Романовичу, — тихо сказав сер Ліндісфарн. — Ми з вами їх мочили не в сортирах, а в тайзі під Верхоярськом і в під’їздах Калашихи.

Актор здригнувся, але швидко опанував своїми емоціями:

— Юрію? — запитав він самими губами.

— Мене звуть Гарольд Ліндісфарн, я підданий Австралії норвезького походження. А це — мій брат Олаф.

«Олег, так звали направду Юрієвого брата», — здогадався Погодін.

— А це — моя дружина Хельга, — вів своє австралієць.

«Ольга! — згадав пригоду в Білоскельську Роман Романович, впізнав жінку й подумав: — Це ж треба: простив...»

Вони відійшли подалі, щоб решта артистів не чули їхньої розмови.

— Як же ви опинилися тут? — спитав Харольд.

— Ви мабуть, знаєте: вони оголосили мене вашим батьком. Під час взяття зразків на ДНК-тест підставили замість мене іншого двійника, а далі все було чисто: геть усі лабораторії встановили, що тести взято не в родичів. Загалу повідомили, що я, Іван Іванович Кондрашов, п’ятнадцять років зображував президента й почав себе вважати ним. З таким діагнозом мене помістили до божевільні на Канатній дачі. А там у ньому ніхто не сумнівався.

— І що ви робили? — спитав Олаф.

— А я не наполягав, бо це тільки підтвердило б їхні висновки. Мені не надто хотілося роками приймати їхні пілюлі та уколи. Вони лікували, — гірко посміхнувся Погодін, — а я робив вигляд, що одужував. За півроку я визнав: так, я — Кондрашов, я п’ятнадцять років вживався в образ президента, і от так перевтілився, що не зміг одразу з нього вийти. Ще рік мене там марудили, а потім виписали з діагнозом «остаточне видужання» і з документами вашого батька, з якими туди й привезли. Тепер я не становив ні для кого жодної загрози. Уся країна знала: я — той псих, що назвався президентом. Я вийшов без грошей, без житла, — хоч бомжем ставай, а тут підвернулася ця вакансія, працюю, кімната в гуртожитку є... А ви?

— А я, — сказав Гарольд, — тоді з вами до журналіста не поїхав же, а подзвонив з його телефону, і мене з півдороги забрали братові столичні друзі. Коли я побачив по телевізору, що слину на аналіз беруть не у вас, то все зрозумів, ми з братом одразу сіли на літак і перелетіли в Осло. А там ми знайшли спосіб, як стати братами Ліндісфарн, як переїхати до Австралії та як виписати до себе мою Ольгу та його Вікторію.

— А ви до батька? — кивнув Погодін на «свою» могилу.

— Так, у нього сьогодні день народження, і він дуже любив півонії.

— Чуєш, ти! — закричав Погодіну, насупивши густі брови, орденоносний Прежнєв. — Ти працюватимеш чи теревені будеш правити? Гляди, на твоє місце черга, і кілька претендентів більше схожі на оригінал.

— Мені треба йти працювати, — сказав Роман Романович. — Он бригадир свариться.

Він кивнув на прощання, пішов до своїх, став у шеренгу й одразу заявив якомусь роззяві, що витріщився на нього:

— Мочитимемо в сортирах! Сюди треба дивитися! Смердючі хрущовки!