Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

Поки Лижин промовляв цей внутрішній монолог, учасники дійства на екрані один за одним говорили слова, що нічого не означали, переспівуючи на різні лади професорові дурниці.

— Хочу вас попередити, що у нас в секретній кімнаті сидить людина, котра нас дивиться й котра має що сказати з приводу нашої дискусії, — заявив після чергового промовця Печенєгін. — А поки що попросимо висловитись чемпіонку світу зі спортивної акробатики, заслуженого майстра спорту, заслужену артистку, керівника парламентського комітету Муратову Неллі Азатівну.

Зінаїда Погодіна не по-доброму глянула на депутатку, а та взяла мікрофона й почала:

— У кожної великої людини є недоброзичливці. Не всіх влаштовувало, що країна веде самостійну політику й іде незалежним курсом. Я думаю, що замах здійснив маніяк-одинак, людина психічно нездорова. Вгадати, як поведе себе людина божевільна, мабуть, неможливо.

Коли вщухла хвиля аплодисментів, Печенєгін заявив:

— А зараз із секретної кімнати вийде людина, котра розкаже нам багато цікавого й несподіваного.

Глядачі автоматично заплескали, але коли прожектори вихопили нового гостя, залом пронеслося зачудоване «Ах!» і впала німа тиша. Невисокий немолодий чоловік спортивної статури пройшов студією й сів у вільне крісло.

— Назвіться, будь ласка, — сказав журналіст.

— Тут є такі, хто мене не знає? — гмикнув прибулець і назвався. — Президент країни Погодін Роман Романович.

Жодних сумнівів: це був він, власною персоною, і прем’єр, отямившись, надумав щось сказати Фріновському, але той випередив:

— Ми тримаємо все під контролем! — заявив голова служби безпеки. — Ймовірність ситуації передбачалася, на цей випадок є спеціально розроблений план.

— Я бачу, як у вас усе під контролем! — загорлав прем’єр. — План у нього є! Ідіот!

«Треба було його здати Погодіну одразу ж, коли він прийшов до мене зі своїм планом вбивства двійника на заводі», — у розпачі подумав він.

А Погодін тим часом обвів поглядом враз скам’янілу й занімілу студію й додав:

— Законно обраний президент.

Не розгубився лише бувалий у бувальцях журналіст Печенєгін:

— Поясніть будь ласка, — звернувся він до гостя, уникаючи, одначе, називати його на ім’я, — що відбувається в країні, як ви тут опинилися, і кого, власне, якщо ви — законний президент, вбили у Верхоярську?

— У країні відбувається спроба державного перевороту, що здійснюється групою найвищих державних посадовців. Під час мого робочого візиту до Верхоярська я був попереджений про можливість замаху на мене. Тож щоб не наражати мене на небезпеку, моє місце в делегації зайняв двійник, а я перебував у державній резиденції «Кедри» неподалік від міста. Коли мого дублера застрелили на механічному заводі, а всі засоби масової інформації повідомили, що вбито саме мене, я зрозумів, що наступним буду я. Вірні офіцери влаштували мені втечу. Я діставався до столиці автомобілем, моторним човном, приватним літаком — всюди мені допомагали справжні патріоти... Дорогою мене не раз намагалися вбити, але я не розгубився... Та ви спитайте в пані Муратової, ми з «Кедрів» разом тікали.

Усі повернули голови до чемпіонки, вона зібрала губи у вузеньку смужку, крижаними очима подивилася на Погодіна й холодно заявила:

— Я ніколи не була у Верхоярську. Вас, пане, я не знаю. Я не раз по роботі як голова парламентського комітету зустрічалася з нашим президентом, добре його знала й кажу з упевненістю: ви дуже на нього схожі, але ви — не він.

Вона чітко пам’ятала інструкції полковника Ранцева на цей випадок, отримані вчора.

— Неллі, — тільки й зміг сказати ошелешений президент.

— Весь світ знає, що я — Неллі, — майже з ненавистю відповіла чемпіонка. Вона згадала всі рази, коли мала поступатися його бажанням, і відчувала мстиве задоволення.

— Зінаїдо, а ти мене пізнаєш? — повернувся Погодін до доньки.

— Я можу лише повторити те, що сказала Неллі Азатівна, — заявила Зінаїда Погодіна. Сьогодні із самого ранку до неї теж приходив полковник Ранцев і пояснив, що вона практично вже є власницею половини незліченних багатств свого татуся, тому його неочікуване воскресіння аж ніяк не входило в її плани.

— Це не він, — підтвердила одразу Романова рідна сестра Тетяна. І лише його колишній, ще з Усть-Невська, помічник, ім’я котрого президент уже забув, похитав головою й із сумнівом сказав:

— Неймовірно схожий. Я би подумав, що він.

Зависла незручна пауза, але тут до Печенєгіна підскочив помічник режисера і щось зашепотів на вухо. Той кивнув і оголосив на весь зал: