Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

— Панове, дозвольте запросити до студії нового гостя. Начальник особистої охорони президента полковник Ранцев.

Погодін повернувся до чоловіка, що зайшов, упізнав його і привітався:

— Доброго дня, Ігоре Леонідовичу!

Той кивнув і повернувсь до Печенєгіна.

— Ви знаєте цю людину? — запитав офіцера журналіст.

— Звісно, — широко посміхнувся полковник. — Це співробітник моєї служби Іван Іванович Кондрашов, дублер президента. Ось його документи, — і він простягнув журналістові справжні паспорт і військовий квиток Юрієвого батька.

«Господи, — подумав той, — як добре, що я не скликав ніякої прес-конференції, як хотів Погодін, а запросив його на ток-шоу і жодного разу публічно не назвав президентом!» Як і Неллі, донька та сестра Романа Романовича, він ані секунди не сумнівався в тому, хто перед ним.

— Це змова, — рішуче заявив зраджений усіма Погодін.

— Безумовно, — спокійно заявив Ранцев і знов повернувся до Печенєгіна. — І щоб її викрити, ми з вами, шановний Іване Федоровичу, завтра же в цій же студії прилюдно, разом із експертами з клініки Академії медичних наук та з якої-небудь іноземної, — щоб ніхто не сказав, що висновки підтасовано, — візьмемо зразки ДНК у цього пана й у пані Зінаїди. Ви не проти, Зінаїдо Романівно?

Донька президента не знала, що задумав хитрий Ранцев, але кивнула, що так, не проти.

— А рівно за чотири дні ми знатимемо результат, — вів своє хитрий полковник.

— А ви згодні? — спитав ведучій у Погодіна.

— Так — згодний, — відповів той.

— А як же з завтрашнім похороном? — розгублено запитав у полковника журналіст.

— Це хай вирішує уряд, — сказав просто в екран Ранцев.

— А похорон доведеться днів на п’ять перенести, — єхидно сказала голосом генерала Фріновського слухавка, котру Михайло Петрович Лижин досі тримав біля вуха.

— А ми тим часом візьмемо під охорону цього пана, — показав очима на Погодіна Ранцев. — Він буде в комфортабельних умовах до завершення досліджень.

Два здоровані зайшли до студії і стали обабіч Романа Романовича. Він одразу зрозумів безнадійність становища: Кондрашова поряд не було.

Наступного ранку в готельному номері, схожому радше на комфортабельну тюрму, Роман Романович і полковник Ранцев пили каву й дивилися телевізор. Раптом пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу, а далі — знайома вже студія, в ній відомий журналіст Печенєгін, сестра і донька Романа Погодіна, якісь лікарі в білих халатах і... Роман Романович Погодін.

Той Погодін, що пив каву, одразу все зрозумів: «Тепер нема потреби й аналізи підміняти: експертиза дасть стовідсотковий висновок: моя донька і цей тип — не родичі! Господи, нащо мені було стільки двійників?»

— Ви ж самі працювали в нашій спецслужбі, Романе Романовичу, — сказав йому Ранцев. — Ви маєте розуміти: ми не можемо дозволити собі бути пошитими в дурні двічі поспіль.

На Красивій площі було досить велелюдно. Бородатий, у великих чорних окулярах, сер Гарольд Ліндісфарн у супроводі брата Олафа й дружини, леді Хельги, перейшовши від величезного універсального магазину повз усипальню в формі ацтекської піраміди з червоного граніту, де донедавна майже сто років лежав один із колишніх тутешніх вождів, рушив до височенного фортечного муру з червоної цегли, що тягнувся поміж вежами з високими дахами-шатрами. Одна з них височіла просто над усипальнею. Хто вперше потрапляв сюди, здивовано бачив, що стіну тверджі перетворено на колумбарій, де зберігаються урни з прахом видатних діячів держави, а під нею — цілий некрополь з могил її колишніх лідерів: Антропов, Смородін, Булатов, Брагін, Погодін... Усіх їх поховали ще минулого століття, і лише цього останнього — п’ять років тому. Тепер громадяни його не любили, а за життя — обожнювали. Тоді казали, що при ньому країна зводилася з колін, а зараз — «все просрав» і називали непристойним словом, котрим обізвали його у примітивній образливій пісеньці футбольні вболівальники колишньої столиці сусідньої держави після того, як він розпочав агресію на їхню батьківщину. На могильній плиті не лежало жодної квіточки, очевидно, навіть родичі цього Погодіна до нього не вчащають, але саме сюди упевнено прямували троє іноземців з чималенькими букетами. Було очевидно, що дорогу вони знають добре. Випадкові відвідувачі цього дивного цвинтаря на центральній площі країни косували на них, але те дарма: трійця мовчки поклала свої оберемки півоній, хвилинку постояла, не зронивши й слова, розвернулася й пішла геть.