Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

— І що тепер будемо робити? — запитав він у супутників, випустивши в небо цілу хмару ароматного заморського диму. — Як виконуватимемо поставлену задачу? Як з’ясуємо? Малий, ти витягнув нас з тепла в ніч і холод, ти й кажи.

Бувалий кримінальник Петя Клин ані на копійку не вірив у те, що якісь вкрай небезпечні злодії, котрих не знають вони зі Шпаком, могли з’явитися в їхньому місті, він повернувся до Сяви й подивився на хлопця так, що в того захолонуло в куприку.

Їм було невдогад, що з вікна квартири на четвертому поверсі з-за занавіски на них уважно дивиться Юрій Кондрашов, котрому дуже не сподобався зацікавлений погляд Сяви, коли той попросив закурити. Якби їм знаття, які варіанти щодо них прокачує в голові рішучий капітан, їх би усіх чотирьох морозом потисло.

— Треба знайти двірника, і хай він зайде до неї під якимось благовидним приводом, — запропонував Сява.

— І де ми його знайдемо? — скептично скривився Клин. Часи, коли двірник жив обов’язково в тому ж будинку, що й обслуговував, минули давно й без вороття. Юний хуліган знизав плечима, що геть не сподобалося Клину.

— Ти, баклане дурний, стоїш, баньками кліпаєш. Думай, як у хату зайти й перевірити, бо зараз як дам у бочину — бебехи на фарш перетворяться. Я тебе навчу за базар відповідати!

— Ти спочатку доведи, що я фуфло прогнав, а тоді погрожуй! — гарячково заявив Сява й судомно проковтнув слину. Він уже сто разів пошкодував не тільки про те, що прийшов до Шпака, а й про те, що звернувся до перехожого. Два здоровенних драба, що кидали на нього важкі незадоволені погляди, теж не викликали в хлопця великої радості. Ці амбали досі не сказали жодного слова, лише той, що був кремезнішим, увесь час посвистував, скоса поглядаючи на присутніх.

— Слід просто зайти в хату й побачити, — розсудив Петя. — Для того треба або щоб нам відкрили, або відкрити двері самим. У будь-якому випадку варто подивитися, які там двері й замки. Ходімо подивимося.

У юного гопника був магнітний ключ, і вони легко пройшли всередину. Колись в кожному під’їзді висіли списки мешканців, але тепер їх не було, а от поштові скриньки нікуди не поділися.

— Який номер квартири, де та баба живе? — спитав мовчазний супутник Клина, імені котрого Сяві взнати так і не довелося.

— Тринадцять, — відповів хлопчина.

Небалакучий смикнув скриньку з названим номером, виявив, що закрита, витягнув з кишені звичайну канцелярську скріпку, загнув кінець, засунув імпровізовану відмичку у вічко замка й покрутив — всередині щось клацнуло, замок відкрився. Ніякої пошти там не було, лише квитанція з квартплатою.

— «Розанова В.В.», — прочитав вголос неговіркий.

— І що це нам дає? — спитав Клин всіх і нікого, й сам же відповів. — Анічогісінько. Добре, ходімо на четвертий поверх, там розберемось, тільки чуєш, Сяво, домовимося відразу: якщо там виявляться ті люди, кого ми шукаємо, то мільйон, що пообіцяв тобі Шпак, ми ділимо порівну на всіх, хто зараз тут є. Подзвониш у двері й скажеш: «Телеграма з Верхоярська».

Сява зараз погодився б з чим завгодно, аби тільки ця історія швидше закінчилася, але це було занадто. Він кивнув головою й сказав:

— Ага, телеграма. Хто їх зараз надсилає, ці телеграми? Тепер у кожного — Інтернет.

— Запропонуй щось краще, — визвірився Клин.

Поки Шпакові посланці дискутували біля поштових скриньок, хтось вийшов з квартири номер тринадцять, прикрив, вміло притримуючи, двері, щоб не рипнули, й навшпиньках піднявся поверхом вище. Замок клацнув — закрилися зсередини.

...Лампочка горіла лише на третьому поверсі, на четвертому її взагалі не було, на сходовому майданчику панували присмерки, а вище — взагалі суцільна темрява. Двері виявилися неброньованими, ще старого зразка, оббитими дерматином, без вічка.

— Давай, дзвони, — прошепотів Сяві Клин. Той натиснув на кнопку — дзвінок задеренчав ледве-ледве, наче з останніх сил.

— Хто там? — спитали з-за дверей.

— Громадянка Розанова? — упевнено запитав Сява. — Вам телеграма з Верхоярська.

Клин, порадивши так сказати, думав: якщо ті двоє з цього міста, а вона їх впустила, то така адреса її зацікавить. Він помилився: у Вікторії, колишньої секретарки перспективного п’ятнадцять років тому верхоярського бізнесмена Олега Кондрашова, в тому місті нікого вже півтора десятиліття не було, вона ні від кого звідти не чекала повідомлень, місто це ненавиділа як територію, де не збулися райдужні сподівання, навіть саме слово «Верхоярськ» викликало в неї нехороші асоціації.