Євген Є - Мільйон на рулетці

— Привіт, Аренський.

Він одразу упізнав мене:

— Недоумкуватий гравець. Бачу, ти шукаєш смерті?

— Аж ніяк, — заперечив я, — але мені приємно, що ти пам’ятаєш мене. Як життя?

— Може, краще скажеш де ти, щоб я міг прислати своїх людей?

— Я не обтяжуватиму тебе, — сказав я, — приїду сам. Хочеш?

— Ще б пак!

— А щоб наша зустріч була цікавою, я привезу три з половиною мільйони американських папірців.

— Серйозно? — запитав Аренський.

— Абсолютно, — сказав я.

— Ти вирішив відігратися?

— Якщо ти не проти, звичайно, — сказав я.

— В жодному разі.

— Тоді я їду?

— Я чекатиму.

— Приготуй гроші, щоб ми змогли зіграти!

— Добре, — сказав Аренський.

Ми взяли сумки з грошима, спустилися до машини і поїхали до «Золотого Дракона».

Це була вирішальна гра, і ми поїхали туди тільки вдвох.

Аренський вибачився перед клієнтами, попросив не платити за перервану вечерю і поміняти фішки на гроші завтра. Охоронці підганяли відвідувачів «Золотого Дракона», а потому звернулися до офіціанток, кухарів і стриптизерок з проханням залишити казино.

Тому коли ми під’їхали до грального будинку, двері нам відчинив не швейцар, а охоронець, який зухвало посміхався.

Але ми ще не ступили на поріг, як одразу чотири автомобілі зі стрільцями перегородили вулицю перед казино і з гуркотом закрили ворота багатоповерхового гаража, що стояв поруч.

Тим самим нам давали зрозуміти, що ми зайдемо, але вже не вийдемо звідси.

Тільки ми були готові до цього ще з самого початку. Ми їхали грати, доводити, що ми маємо право на гроші, які у нас відібрали, бо виграли їх завдяки своєму досвіду і майстерності. А все інше вже не мало жодного значення.

Тому ми пішли до сходів, навіть не глянувши на охоронців, які демонстративно зачинили за нашою спиною двері казино.

— Стоп.

Троє охоронців зупинили нас на сходах.

— Руки.

Нас обшукали і, не знайшовши пістолетів, запитали:

— Що в сумках?

— Гроші.

Вартові повели нас до ігрового залу.

Володимир Аренський чекав на нас. А разом із ним і десяток його наближених осіб.

— Які люди, — посміхнувся він, бо вже встиг випити, понюхати кокаїну, а найбільше його тішило те, що ми були у нього в пастці. — Самураї-самогубці, які прийшли за своєю смертю. Прошу.

Він стояв, спершись на край рулетки.

— Ти приготував гроші? — запитав я.

— Звичайно, — відповів Аренський і кивнув на сусідній стіл.

Стягнувши принесену з ресторану скатертину, один із охоронців показав купу грошей.

— Як і просили, — мовив Аренський, — три з половиною лимони.

— Ми не перераховуватимемо, — сказав я, ставлячи перед ним обидві свої сумки.

— Тоді бодай покажи, — сказав Аренський.

Я відкрив першу сумку:

— Мільйон триста.

Потім другу:

— Дев’ятсот вісімдесят.

Потому взяв одну із сумок Мишка, так само поставив її на стіл перед ним і відкрив:

— Мільйон двісті двадцять.

Але в нас залишалася ще одна сумка. І вказавши на неї підборіддям, Аренський глумливо звів брови:

— Усе своє з собою?

— Ага, — сказав Мишко і поставив перед ним останню з наших сумок, а сам відійшов убік, даючи Аренському можливість самому перевірити її вміст.

І коли Аренський зробив це, то його хміль і веселощі відразу розвіялися:

— Усі на…!!! — закричав він і завмер з відкритим ротом, побачивши кнопковий детонатор у руці Мишка, який уже натис кнопку великим пальцем.

— Один постріл — і вибух, — озвався Мишко.

— Нікому не стріляти! — наказав Аренський.

— Ви не зробите цього, — прошептав Аренський.

— Можемо перевірити, — запропонував я.

А Мишко додав:

— Нехай твої коні складуть усі пушки в той куток.

— Виконуйте, — мовив Аренський, і всі його охоронці покидали зброю на підлогу.

Тепер вони були шовковими і слухняними, як діти, які не звикли перечити батькам.

— Ви, четверо, — звернувся Мишко до охоронців, — перенесіть стіл на три метри до проходу.

Хлопці виконали його наказ. Взялися за край рулеткового столу, підняли його, звільнили від проводів, причеплених до ніжок і з’єднаних з комп’ютерами та педалями біля підлоги, і перенесли туди, куди вказав Мишко.

— А тепер усі до стіни, — завершив він.

Серед присутніх усі знали, що таке пластикова вибухівка, і що варто відпустити кнопку, як станеться вибух.

А відпустити кнопку не так уже й складно. Для цього досить убити того, хто тримає її, або необережно штовхнути його.