Євген Є - Мільйон на рулетці

Колись для того, щоб посадити Тошу і Гошу у в’язницю, міліціонери витратили майже рік на їхні пошуки. Саме тоді хлопці придбали найцінніший досвід гри «зайшов у квартиру — і зник», тепер він знадобився і нам.

Вони привезли нас до невеликого будинку під дахом-башточкою майже в самому центрі міста. Незаселений перший поверх. Виходиш з ліфта на третьому поверсі, розділеному на три майданчики за кількістю квартир, розташованих на ньому, і крадькома, не помічений сусідами, заходиш у квартиру. Це було безпечно і дуже зручно.

Сама квартира виявилася звичайною норою з подряпаним паркетом, зламаним змішувачем у ванній і зі старими скрипучими меблями з поламаними дверцятами, що відвалювались при кожному необережному дотику.

— Від’їжджаючи, — сказав Гоша і витяг з кишені зім’ятий аркуш, — ти дав нам п’ять адрес, і ми перевірили їх усі.

Не піднімаючись, Тоша зняв з полиці клейончасту папку, розкрив її і прочитав:

— Олександр Іванович Кондауров — наш добрий водій Сашко. У нього тепер нова квартира. Невелика двокімнатна нірка. Машина за дві тисячі баксів. Він причепив на її даху ковпак із квадратиками у шаховому порядку і працює таксистом.

— А як щодо бабок? — запитав Мишко.

— Ми побували в його квартирі, — мовив Тоша, — коли він був на роботі. Можна сказати, що пацан живе досить скромно: з меблів — кухонний стіл, два табурети, плита і ліжко.

— Зате книжок до біса, — зауважив Гоша.

— Ага, — кивнув Тоша, — барикада з книг. Ми поки усі перевірили, години три витратили. Гроші він ховає в коморі за дошкою. Їх у нього, — Тоша глянув у записи, — шість тисяч чотириста сімдесят п’ять доларів. Кредитних карток, чекових книжок, коштовностей і ключів від персональних банківських сейфів немає.

— Може, він возить їх із собою? — зробив припущення Мишко.

— Ми обшукали його, — сказав Гоша, — у ліфті. Нічого особливого серед відібраних речей не виявили. А перед цим перевірили його машину.

— Наступний, — запитав Мишко.

Костянтин Сергійович Анікеєнко, або наш колишній охоронець Костя. У нього будинок за містом. Живе там з якоюсь бабою.

Тоша знову заглянув у запис:

— Новицька Олена Яківна. Двадцять шість років. Обоє не працюють. Будинок на два поверхи. Повний фарш. У кожного по машині.

— Ви були в них? — запитав Мишко.

— Аякже, — сказав Тоша. — Вони майже щоночі цвиндрять гроші у шинку, ще й витанцьовують. От ми і перевірили їх, — він поклав на стіл список знайдених у будинку Костика цінностей. — У баби кілограми два коштовностей. У нього теж дещо є. Вони зберігають усе у великій кришталевій вазі і зовсім не бояться, що їх можуть пограбувати.

— У них у спальні невеликий сейфик за картиною, — продовжував Гоша. — Відкривається за допомогою стрижня від авторучки. Там ми знайшли майже сто вісімдесят тисяч зелених.

— Та й сиділи ми поруч із ними в шинку, — мовив Тоша. — Гуляють на рівні, але чайовими не розкидаються.

— Коли вони розраховувалися, — продовжив Гоша, — я дав офіціантові півсотні, і він перевірив картку Костика. На ній — шістдесят сім тисяч баксів. А коли офіціант сказав їм, що автомат не приймає їхню кредитку, Костя дав картку панянки, де було дев’ятнадцять тисяч.

— Чувак ходить при зброї — має пістолет, — закінчив Тоша. — Тому ми їх не обшукували. Але з усього й так видно, що в них є ще якісь гроші, крім тих, про які ми вже знаємо.

— Можливо, — сказав я, — цілком можливо.

Ми шукали зрадника. І шукали його найпростішим з існуючих методів: той, хто зрадив нас, допоміг комусь заробити на нас не менше семи мільйонів, отже, йому заплатили чималеньку суму. Саме тому ми приїхали до Рідного Міста, щоб дізнатися, кому з наших знайомих удалося розбагатіти за нашої відсутності.

А нас не могли не зрадити. Я навіть не сумнівався в цьому. Чому? Не знаю. Просто був упевнений, та й усе.

Сашка, який жив винятково на ті гроші, що дав йому Мишко під час провалу нашої операції, і який не приховував своїх заощаджень, що залишилися в нього в будинку коханки, можна було викреслити зі списку зрадників. Але в нас були ще й інші претенденти на зраду.

Тоша перейшов до наступної кандидатури:

— Геній з фінансів Медупополу Андрій Андрійович. Він більш ніж півтора року пропускав наші гроші через свої фіктивні фірми і перетворював їх на цінні папери. Він теж міг підставити нас.

— Його порішили за два тижні до того, як у вас почалися неприємності.

Я про це не знав. Мишко теж.