Євген Є - Мільйон на рулетці

«Саво, ми допомогли тобі обіграти „Вершину“, але ти нечесно повівся з нами, тому ми вирішили силоміць забрати те, що належить нам. З повагою С. і М.»

Прочитавши, горець запитав у мене:

— А він зрозуміє, про що йдеться?

— Звичайно, — сказав я.

— Тоді добре.

Я відчинив дверцята, кинув записку у фургон і запитав горців:

— Усе?

— Усе, — мовив один із них.

— Вас провести? — запитав другий.

— Не потрібно.

— Ну, що ж, бувайте.

Через дві години ми були вже за двісті п’ятдесят кілометрів від Великого Курортного Міста.

Ще через годину — зупинилися біля невеликої закусочної край дороги, щоб поділити гроші.

Незважаючи на «хілтонівські» ціни, саме кафе було однією з найгірших забігайлівок на цій дорозі. Відбивні які нам подали, були стільки разів заморожені та розморожені, що вони розповзалися під ножем, а гриби і сир, висохлі, почорнілі, нагадували вірусні культури, якими заправляють бактеріологічну зброю.

Але кафе мало одну перевагу — в обгороджених фанерними щитами кабінках можна було сховатися від людського ока, що ми і зробили, відмовившись від будь-яких пропозицій.

— Може, хоча б кави? — благально запитала офіціантка. — Ні.

— У нас є капучино, чай з льодом. Коньяк. Лікери.

Утомившись від неї, Тоша запитав:

— А мінеральна вода в пляшках?

-- Є.

— Принеси кілька пляшок, — мовив Тоша, — але не відкривай. Ми самі.

І тільки після того, як нам дали спокій, ми висипали на стіл гроші з пакетів і спортивних сумок та прочитали вкладені в них записки:

— «Муха». Двадцять три тисячі.

— «Фішка». Сім.

— «Вершина». П’ятдесят чотири.

Усього ми нарахували двісті чотирнадцять тисяч доларів.

— Чудово.

Кожному дісталося по п’ятдесят три з половиною тисячі.

— Непогано для початку, — сказав Гоша.

— Якого «початку»? — вирішив уточнити я.

— Хлопці про все знають, — озвався Мишко, — і допоможуть нам віддати наші борги.

— А-а-а-а, — протяжно мовив я і знову перепитав: — А ми збираємося віддавати борги?

— А хіба ні? — здивувався Мишко.

— З п’ятдесятьма трьома тисячами?

— У нас на двох сто шість, — сказав Мишко.

— Багато.

Мишко не зрозумів:

— Ми що, залишимо все так, як є?

— В жодному разі. Але додому нам зарано.

— І що ми робитимемо?

— Я хочу — сказав я, звернувшись до Тоші і Гоші, — позичити ваші гроші під тисячу-півтори відсотка.

— Згода, — сказав Тоша.

Гоша ж спробував порахувати, яку суму він отримає після угоди. Але не зміг.

Усе це зайняло так багато часу, що Тоша не витримав і сказав за нього:

— Він теж згоден.

— Тепер у нас двісті тисяч, — мовив я.

— І ми з тобою… — почав Мишко.

— І ми з тобою їдемо в Північну Столицю, щоб зіграти у велику гру.

— А ми? — запитав Гоша.

— Поїдете в містечко, яке славиться казино «Золотий Дракон», — я поклав перед ними аркуш із кількома іменами, — довідаєтеся все про цих людей. Тут приблизні дати народження і адреси, за якими вони мешкали востаннє. Зберете інформацію і чекатимете на нас. Домовилися?

— Авжеж, — сказав Тоша.

— Чудово, — мовив я, — ми візьмемо вашу машину.

Маленька, терпляча, завжди усміхнена дівчинка. Вона жодного разу не запитала «Куди? Навіщо? А що потім?»

Вона мовчки супроводжувала нас і була готова будь-якої миті пожертвувати собою.

Їй було чотирнадцять, коли тітка, яка виховувала її після смерті матері, нарешті знайшла «того самого єдиного чоловіка» і сказала їй:

— Яночко, ти вже доросла дівчинка і маєш усе зрозуміти. Він гарний, добрий і любить мене. Але ж ми живемо в однокімнатній квартирі…

— Я розумію, — сказала Яна.

— Я хочу дітей, — плакала тітка, — у мене ж іще можуть бути діти.

— Я розумію.

Так Яна опинилася в інтернаті. А в п’ятнадцять, вихована на книгах своєї сорокашестирічної тітки про любов і нескінченних, абсолютно безглуздих серіалах, вона утекла з притулку.

Через тиждень її спіймали два наркомани і три дні протримали в замкненій кімнаті своєї брудної, захаращеної квартири. Потому продали в приватний публічний будинок, де вона «пропрацювала» майже рік, разів п’ять намагаючись покінчити із собою.

Її били, ґвалтували, «садили» на наркотики і перепродували кілька разів, поки вона не стала власністю бригади, яка обслуговувала дівчатками дорогі готелі. Останні власники вилікували її від наркоманії, змусили зробити кілька пластичних операцій, завдяки чому змогли брати за неї досить пристойні гроші.