Євген Є - Мільйон на рулетці

Як тільки Мишко зрозумів це, з нашого «газика» вилетів водій, а за ним і міліціонер, який сидів поруч із ним. Щоправда, перед цим Мишко відібрав у них зброю.

Пересівши у водійське крісло, Мишко розвернув «газик» і вичавив з нього все, що можна вичавити з двадцятичотирьохрічної машини, тікаючи від «савівців» і міліціонерів, які кинулися нам навздогін.

Ну а далі — погоня, стрілянина, вереск гальм, гуркіт досвітніх ущелин, міріади бризок кам’янистих річок, перевернутий джип савівців, що врізався в кам’яний обвал гори, і мертвий, з продірявленим черепом їхній водій, і наш «газик», схожий на двадцятичотирьохрічний друшляк. Перелякана Яна. Несподівана розвилка, біля якої ми різко загальмували, а ВАЗ і обоє савівських джипів, перестали переслідувати нас.

— Таке неможливо уявити, — розповідав Мишко, — ми немов увірвалися в якусь Долину Смерті. Хлопці раптово зупинилися і навіть перестали стріляти, ми виїхали на кам’яну дорогу. Навколо туман. По обидва боки — гори. Видовище просто супер. І відчуття таке, що краще повернутися до ментів, хай вони нас пристрелять, ніж їхати далі.

— Але ж ти поїхав? — запитав я.

— А ти як гадаєш? — відповів запитанням на запитання Мишко.

Через півкілометра ситуація прояснилася. Наш «газик» зупинили двоє бородатих, з орлиними носами горців, озброєних автоматами.

— Хто такі?

— Туристи, — сказав Мишко.

— Туристи? — перепитав один із горців, глянув на зламані двірники, прострелений пластик блимавки і пробите кулями скло.

Другий же глипнув на мене — а я лежав на підлозі «будки» і запитав:

— А цей теж?

— Теж.

— І хто це вас так?

Втрачати Мишкові не було чого, тому він спрямував на горців знятий із запобіжника пістолет, який тримав у руці під курткою, і сказав:

— Савівці.

— Справді?

— Їй-бо.

— Тоді ласкаво просимо, — мовив горець.

Він обійшов машину, сів на сидіння поруч із Мишком і сказав:

— Поїхали, покажу дорогу до лікаря, — і додав: — А пістолет сховай.

Виявилося, що ми потрапили до села матері Кахи Бграмінідзе, який керував «кавказцями». Дана територія була його власністю, тут жили за його законами.

Тому менти і «савівці» одразу припинили переслідувати нас, як тільки ми перетнули кордон. Занадто вже добре вони знали, що кожного «монгола», «савівця» і мента тут вважають за ворога, який заслуговує на смерть.

Нас же як ворогів Сави Костіна місцевої міліції і Ахіміла Хафізова автоматично зарахували до друзів Кахи.

Особняк Бграмінідзе, двоповерховий білий будинок із дерев’яними колонами, містився в центрі досить екзотичного поселення. Після того, як мене відвезли до місцевого лікаря — великого фахівця з вогнепальних поранень і хірургії в польових умовах — і залишили зі мною Яну, Мишка повезли до Кахи, високого, чорнобородого горця. Той зустрів Мишка як гостя, налив йому вина і сказав: «Розповідай».

Мишко розповів йому майже все, що було з нами після прибуття у Велике Курортне Місто.

Вислухавши його, Каха назвав нас «молодцями» і «красенями», а потім сказав:

— Вас скривдили, тож ви маєте розквитатися зі своїми ворогами.

— Хай-но мій приятель одужає, і ми за все віддячимо.

Так я і опинився в будинку шістдесятирічного Рустама і його вбраної в усе чорне мовчазної дружини. Обидва їхні сини, фотографії яких висіли в одній із кімнат на килимі, завішаному ножами та кинджалами, боролися у банді Кахи і загинули у війні за Курортне Місто. І хоча одягнена в чорне жінка майже щовечора запалювала перед портретами свічки, плакала і молилася, стоячи на колінах, вона і Рустам, як і раніше, були відданими соратниками Кахи, і готові вмерти за нього.

Як і всі мешканці навколишніх селищ.

Я лежав у ліжку і розмірковував про майбутнє.

Грошей не було, Мишка — теж. Я ледь пересував ноги. П'яниця-лікар, оглянувши мене, сказав, що коли почнеться гангрена, доведеться відрізати руку. У господарів у передпокої на вішаку висів автомат, а в кутку стояла скриня з гранатами. Їхні дітлахи гралися у викоченому на середину вулиці міліцейському «газику». Отже, я міг без проблем залишити обнесене мінними полями село, але неминуче б зіштовхнуся з міліціонерами, «савівцями», або «монголами».

Така перспектива мене не тішила.

— Нічого, — сказала Яна, — усе буде добре.

— Ти так гадаєш?

Глянувши на неї, я уявив себе одноруким злидарем, який, спотикаючись, плентається по гірській дорозі, спираючись на вирізану зі стовбура молодої акації ковіньку, а Яну — брудною і обшарпаною жебрачкою з полотняною торбою зі злиденними харчами через плече.