Євген Є - Мільйон на рулетці

Раптом вона зняла з мене ковдру і рушником торкнулася моїх грудей. Я відчув, що ніяковію перед незнайомою мені особою, тому пробубнів:

— Невже мої справи настільки кепські, сестро?

Рука смикнулася, і я розплющив очі.

На стільці поруч зі мною сиділа Яна.

Я лежав на ліжку в невеликій кімнаті з вилинялим килимом на стіні і вікном, що виходило в оточений невисоким парканом дворик.

— Привіт, — сказав я Яні. — Як мої справи?

— Наче непогано, — відповіла вона. — А ви самі як почуваєтеся?

Я не знав, що зі мною. Чи цілі мої ноги, чи не ушкоджений хребет, тому запитав:

— Мене оглядав лікар?

— Дивився, — сказала Яна.

— Давно?

— Три дні тому.

— І що сказав?

— Що будете жити.

— А мені можна вставати? — запитав я.

— Можна, — сказала Яна.

Я спробував сісти.

Мене знудило, голова пішла обертом. Хотів спертися, але відчув, як весь правий бік пронизує біль, суглоби правої руки були вибиті, рука набрякла, стала такою великою, як у чемпіонів з бодібілдингу. Пальці, всі в пухирях, не ворушилися.

Але я дихав без перешкод, отже, внутрішні органи не були пошкоджені.

— Скільки я був без свідомості? — запитав я.

— Три дні, — сказала Яна.

— Чудово.

Але вона була іншої думки.

— Подати дзеркало? — запитала вона.

— Неси.

Шкіра на моєму обгорілому обличчі висіла клаптями. Вії, брови і майже все волосся обгоріли.

Але я усміхнувся і запитав:

— Ти ж пам’ятаєш, яким красенем я був?

— Авжеж, — сказала Яна.

— Тоді дай мені води.

Мишко саме взявся за ручку скляних дверей кафе поблизу бензозаправки, як вибухнула машина. Ще не розлетілися друзки скла, як він, що не раз бачив подібне, поховав мене:

— Хай йому грець, Стасе.

І саме цієї миті спрацював другий вибуховий пристрій, установлений під днищем з боку водія. Це мене врятувало.

— Мишко був у такому захваті, коли вас викинуло з машини, — сказала Яна. — Це варто було бачити.

Після того, як розірвалася друга бомба, вибухова хвиля зірвала сидіння, на якому я сидів, і вибила мною дверцята. Мене відкинуло на край стоянки так далеко від вибуху, що одяг на мені навіть не загорівся, а обшивка сидіння, яке впало поруч зі мною, теж лишилася неушкодженою.

Але удар об асфальт був настільки сильним, що я втратив свідомість. Мишко підбіг до мене, приклав руку до шиї, відчув биття артерії під своїми пальцями і гукнув Яні, яка завмерла від жаху: «Живий!»

Він повернувся до працівника заправки, який вибіг зі своєї конторки, і крикнув:

— Нам потрібна машина!

Той тільки похитав головою. Мишко кинувся до дороги, сподіваючись зупинити хоч який-небудь транспорт і наказав Яні:

— Збирай гроші! — купюри валялися по всій стоянці.

О четвертій годині ночі гірська дорога самотньо спочивала.

Мишко вимушений був повернутися. Офіціантка з кафе разом із працівником заправки саме намагалися перевернути мене на спину, щоб підкласти під якийсь голову пуфик.

— Не чіпайте його!!! — закричав Мишко, який думав, що в мене зламана більша частина кісток.

Приємно, що він помилився.

Усе це розповіла мені Яна.

— А що було потім? — запитав я, лежачи в ліжку з дбайливо підтиканою ковдрою. Дівчина тримала в руках склянку з недопитою водою.

Виття сирен сколихнуло нічну пітьму. На повному ходу біля згарища нашого форда загальмувала міліцейська машина. Відчинилися дверцята. Мишко побачив п’ятьох міліціонерів, лише один з яких був одягнений у форму.

Останній представився:

— Майор Алтухов. Що тут сталося?

— Та от, — сказав Мишко, — підірвався хтось.

— А ви ким будете? — запитав майор.

— Свідок, — відповів Мишко. — А це — моя дружина, — кивнув на Яну.

Роззирнувшись, майор сказав:

«Швидкої» чекати не будемо. Відвеземо його в лікарню самі, — і повертаючись до Мишка, додав: — Ви з дружиною як свідки поїдете з нами.

— Добре, — мовив Мишко і звернувся до Яни: — Ходімо.

Мене запхали у зашиту сіткою «будку» міліцейського «газика», Мишка і Яну посадили на заднє сидіння. Майор і троє міліціонерів сіли у ВАЗ, що стояв попереду нас, і ми поїхали до міста уже без сирен, «але не дуже поспішаючи», як висловився потім Мишко.

— І все було б добре, — пояснив він мені, — якби кілометрів через десять ми не побачили попереду три машини і савівців, які перегородили дорогу і чекали на нас.

Велике Курортне Місто було настільки провінційне і мале, що тут можна було привчити їсти з рук будь-якого міліціонера. Майор Алтухов не був винятком, тому він і погодився здати нас савівцям, які не зуміли підірвати нас, а тому вирішили попросту пристрілити.