Євген Є - Мільйон на рулетці

— Усе вдалося. Правда, грошей в Ахіміла нема. Тому він із Савою тепер вирішують, що ще крім «Вершини» належатиме нам. Ви молодці, гарно попрацювали.

Я мовчав.

— Чого ти засмутився? — запитав Валера.

— Я? Анітрошки.

— І правильно, — сказав він, зробив затяжку, видихнув і додав: — Було приємно працювати.

— Взаємно.

— Виходьте.

— Готуйся, — шепнув мені Мишко.

Але перш ніж він устиг стрибнути, Валера простягнув йому ключі від його форда.

— Машина стоїть унизу. У ній дівчина, в неї ваші гроші. Спускайтеся та їдьте.

Я глянув на Мишка, потім на Валеру і сказав останньому:

— Бувай, — а потім Мишкові: — Ходімо.

І ми пішли.

— Цікаво, вони зараз вистрелять у нас, чи коли ми спустимося з гори? — запитав Мишко.

«Цікаво» — подумав я, — «дуже цікаво». Але не міг знайти відповіді.

Ми спустилися з гори, підійшли до форда, що стояв на узбіччі, а в нас ніхто так і не вистрелив.

— Пощастило? — запитав Мишко.

— Атож, — відповів я.

Відчинив дверцята, заглянув усередину. Усміхнена Яна сиділа на задньому сидінні, а поруч із нею лежав наш кейс, замкнений на обидва замки. Я відчинив його, він був повен грошей. Нам не дали двадцяти відсотків від одинадцяти мільйонів, які виграли люди Сави у «Вершині», але загальна сума перевищувала сто сімдесят шість відібраних у нас тисяч.

— Нам неабияк пощастило, — сказав Мишко.

— Тоді поїхали? — запитав я.

— Поїхали, — сказав Мишко.

Він сів за кермо і запитав у Яни:

— Нудьгувала без нас?

— Дуже, — відповіла та.

З виразу її обличчя я зрозумів, що вона говорила правду.

Сонне Курортне Місто залишилося позаду. Дорога стрімко піднімалася вгору, і кам’яні будівлі тонули у повній величезних зірок імлі.

Невеликий поворот — і ми побачили море та малюсіньку гірлянду вогнів кемпінгу, у якому провели останні кілька днів.

— Заїдемо попрощатися з Толею? — запитав Мишко.

— Ага, — відповів я.

— За триста кілометрів звідси є містечко, — мовив Мишко, — у мене там живе знайомий.

— І що з того? — запитав я.

— Дуже добрий знайомий, — продовжував Мишко. — Відпочинемо у нього кілька днів. Зробимо документи. А потім поїдемо далі.

— Добре, — погодився я.

Вузька гірська дорога почала розгалужуватися. Спершу вона звивалася двома, а потім трьома змійками. Невдовзі перед нами спалахнули вогні бензозаправки і невеликого кафе поруч із нею.

— Нікому не треба зупинитися? — запитав Мишко.

— Якщо можна, — сказала Яна.

— Заправлятися треба? — поцікавився я.

Мишко глянув на приладову дошку і заперечно похитав головою:

— Твої друзі — савівці — заповнили, як-то кажуть, по вінця.

Яна пішла до кафе. Звернулася із запитанням до офіціантки за стійкою, і та кивнула їй убік дальніх дверей.

— Може, перекусимо, — запропонував Мишко.

— Можна, — сказав я, але не зрушив із місця.

— Принести?

— Якщо не важко.

Мишко вийшов з машини, і я залишився сам.

— Трохи гарної музики, — сказав я сам собі та крутнув ручку приймача. — І запаху вишуканих сигарет.

Дістав сигаретку, витяг запальничку, кілька разів повернув коліщатко. Але виявилося, що бензин закінчився.

Я натиснув кнопку запальнички на панелі.

Натиск призвів у рух бомбу, закладену під машиною.

Я не чув вибуху. Мабуть, мене оглушило ще до того, як я міг почути його. Але я бачив, як розлітається на уламки багажник, як піниться фарба, а з тріщини виривається стовп вогню, всередині якого кружляють, майже миттєво згораючи, наші гроші.

Я ще встиг подумати: «Яка лажа», — і відразу провалився в порожнечу.

Наша машина була єдиною на стоянці біля кафе. Але спалах вогню під час її вибуху освітив далекі вершини гір.

Мене окутав морок, холодний і непривітний. Втративши відчуття тіла і часу, я перебував у стані невагомості, і мені не було страшно. Я нічого не відчував, просто занурювався в темряву.

Я не вмер. І вже це було добре.

Але до того, як я зрозумів, що живий, довго відчував присмак смерті на своїх губах…

Нарешті я прийшов до тями.

Я лежав із заплющеними очима, але відчував, як хтось торкається кінчиком мокрого рушника до мого обличчя. Я уявив лікарняну палату, в яку мене привіз Мишко, і сестричку, яка схилилася наді мною.