Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

– Чого ж не стріляєте?

– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!

Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.

– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.

Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…

– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.

– Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семеншнина.

Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказів про санітарний стан частин.

– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.

– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.

– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.

– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.

– Племінник же він!

– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.

– А якщо він сам…

– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.

– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:

– А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

– Я скажу… Я все скажу!

– Прізвище?

– Олексюк.

– Ім'я?

– Степан.

– Скільки вас було?

– Троє.

– Де інші?

– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

– Яке мали завдання?

– Знав тільки старший.

– Хто він?

– Ми всі з розвідшколи…

Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.

– Прізвище двох інших?

– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

– У нашій формі?

– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.

– Мають документи на чиї прізвища?

– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.

– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?

– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.

– Опиши його зовнішність.

– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

– Власюк – радист?

– Так.

– Опиши його.

– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

– Шатен?

– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.

– Що мусили тут зробити?

– Я ж казав: тільки Харитонов…

– Ти мені зуби не заговорюй!

– Я сказав усе.

– Хто проводжав на завдання?

– Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.