Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Ступай обережно, – попередив. Витягнув свій знаменитий пістолет і засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було не раз перевірено досвідом – недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам лише двічі був поранений у плече й стегно.

Вони просувалися, часто зупиняючись та роззираючись уважно. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився – попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею, і якийсь чоловік копав там лопатою.

Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці – сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула стривожено й одразу замовкла. Бобрьонок стояв, спершись па шерехатий дубовий стовбур, і дивився на чоловіка, який порпався в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко розгледіти чоловіка. Той копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби – працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці и був цілком захоплений своєю нескладною та одноманітною роботою.

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має статися і не спускав очей з підліску на краю галявини, не зміг помітити, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув легкий шерех і озирнувся, – побачивши незнайому людину та й ще наставлений пістолет, розгублено впустив бадилля, з якого обирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

– Тихо, – наказав капітан, – бо я не жартую!

Чоловік випростався, Толкунов обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку наближається майор. На похмурому обличчі каштана майнула ледь помітна посмішка, і Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, – а це був саме він, усе відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, – дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

– Чого треба панам? – запитав нарешті не зовсім твердо. – Бо, крім, бульби..

– От що… – мовив Толкунов. – Раджу самому признатися в усьому, бо інакше сам знаєш, чим це кінчається.

Капітан передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

– Хто тут у вас у домі й скільки їх? – запитав. Лісник заперечливо замахав руками.

– Нікого, – мовив сквапно, – нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

– Не дивись на мене вовком, бо тільки вовк переховуватиме диверсанта, ворог і сволота! – Він наступав на лісника, а той задкував, ступаючи по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами, і чомусь Бобрьонкові нараз зробилося шкода картоплі – бульби лежали у відрі одна в одну, великі й рожеві, вони були, вічними й справжніми, і ляк на обличчі в лісника, вибух емоцій Толкунова подіяли на майора зовсім не так, як, певно, вимагала ситуація, – він заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечу, мовив спокійно й розважливо:

– Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, що ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважкав свою лінію цілком правильною, а майор, несподівано втрутившись, усе зіпсував.

– Чого з ним панькатись! – вигукнув гнівно.

– Спокійно, – поглянув на нього Бобрьонок. – То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім'я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з'ява на галявині, бо відповів розгублено:

– То дуже прошу…

– А якщо згодні, – вів далі Бобрьонок, – давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, – вигадав, – садибу оточено й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами, шановний? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

– Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

– Племінник з лейтенантськими погонами! – зловтішно зареготав Толкунов.

– І я здивувався. Та він каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися – не було іншого виходу…