Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, – визнав Грефе.

– Я ціную це.

– Ми закинемо вас у радянський тил, – рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. – Ви мусите осісти десь у Підмосков'ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв'язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака й стрілятимете снарядами, спроможними пробивати п'ятисантиметрову броню.

– Невже? – не повірив Іполитов. – Оце штуковина!

– Як ви сказали? Що таке штуковина?

– Чудова річ! – не зовсім точно переклав Іполитов. – Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.

– З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. – Очі в Грефе звузилися, наче він прицілювався.

– Рука в мене тверда! – підняв угору правицю Іполитов.

– Ви чули про «Цепелін»?

– Розвідорган?

– Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в «Цепеліні».

– Не завадить, гер оберштурмбанфюрер, – відповів нахабно, зрештою, тепер міг дозволити це собі, – я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції присухалися до моїх порад і побажань.

– Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.

«Чхати я хотів иа ваших спеців, – подумав Іполитов. – В Австрії бачив». – Але вголос мовив поштиво:

– Я усвідомлюю це й глибоко вдятаий за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.

Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:

– Керівництво «Цепеліну» одержить таку вказівку.

– Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.

Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішіав з кожною хвилиною, і його щастя, що не мав дублера. Але, тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь- яких обставинах. Зараз цей тип потрібен їм, і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чеспо кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце і ніхто ще ие стрибав вище власної голови.

Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.

– Бажаю успіху, – мовив щиро. – Про нашу розмову не повинен ніхто знати. Відсьогодні ви – особливо засекречена особа.

– Так точно, – одповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.

Ліс приступав до самого путівця, і «віліс» стрибав на вибоях між деревами; гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахиляти їх і нахилятися, щоб не подряпати обличчя.

Віктор потихеньку бурчав щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета иа лоба, вглядався в кущі. В таких місцях усього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.

Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.

– Зупинись тут, – наказав, – нам краще підійти до лісникової хати непомітно.

Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а далі молодий дуб. Орієнтири визначені точно, й Толкувов має рацію: береженого бог береже – можливо, в лісниковій хаті засідка й вони потраплять до неї як останні дурні.

Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок ішов слідом – ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі й з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні з якими місцеві пущі виглядали мало не парками.

Хвилин через десять-п'ятнадцять Толкунов подав майорові знак зупинитися – постояв трохи, роздивляючись щось попереду, і підкликав Бобрьонка.

– Відчуваєш, димом пахне? – запитав.

Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначейо похитав головою.

– Невже не відчуваєш? – переможно посміхнувся Толкунов. – У лісника горить у печі.

– А що варять? – не без іронії запитав Бобрьонок, однак капітан, не сприйняв його під'юджування.