Олексій Волков - Емісар

І разом з тим виловити його за цими ознаками у масштабі мільярдного натовпу практично неможливо — хіба хапати усіх і перевіряти.

— Хитро, — погодився я. — А що банк, не знаю який там, згодився на такі дивні умови? Хіба це можливо?

— Можливо усе, коли йдеться про великі гроші. Тим паче, коли йдеться про фізично можливі речі. І от тепер така доволі «весела» ситуація, коли всім украй потрібен Емісар. Росіянам, щоб повернути гроші. Американцям, щоб отримати їх. Причому, зауваж, американців влаштовує не лише живий Емісар, а навіть і мертвий.

— Чому? — проковтнув я так, наче ішлося не про Емісара, а про Байду.

— А тому, що американці більше важелів мають у цій зоні. Практично усе відбувається в їхній країні, адже банк їхній. І представивши труп Емісара, справа для них полягатиме лише у тім, щоб оформити його спадкоємця, а це, повір, набагато легше. Ну і зрештою шукає Емісара так званий Іванов.

— Ну, йому, мабуть, найважче, — припустив я.

— Як сказати! — не погодився Стенлі. — Іванов, на відміну від них, знає його в обличчя, а це неабияка перевага над іншими. До того ж, Іванов утік із Союзу не сам, а зі своєю агентурною сіткою, яку набирав і готував особисто і яка не відома як американцям, так і росіянам, оскільки знищена, як я вже казав, уся база даних цієї справи. Ці люди — професіонали, яким також немає дороги назад, яким невідома суть самої справи і які утримуються коштом Іванова. Так що він аж ніяк не безрукий, повір.

— І його також влаштовує не лише Емісар а й інша людина, ідентична за тими конкретними ознаками, про які йшлося, — припустив я.

— Певною мірою так, — погодився Стенлі. — Двійник, для котрого зовсім необов’язково бути схожим зовні на цю людину, також влаштував би Іванова. І тоді справжній Емісар його також влаштовуватиме мертвим.

— Ось, значить, які розклади… — пробурмотів я. А мислити далі мені дуже заважали кілька питань, які будь-що належало з’ясувати негайно. І я запитав те, що здавалося мені найголовнішим. — А яка ж моя роль? І… ви так і не сказали, хто є хто, хоча з цього почали.

— Все скажу, просто намагаюся робити це методично й чітко, щоб ти не заплутався. Отже, люди, яких ти привів «на хвості», — росіяни. Їхня розвідка, резиденти, які працюють у цій країні. З розвалом Союзу протистояння цих двох країн не скінчилося. Їх тут більше, ніж ти думаєш. Тим трьом, що припленталися за тобою, не пощастило, їх прибрав Марк. Інші зараз пильнують Інгу і шукають нас.

— А ті, що розстріляли Марка?

— Американці. Спецслужби, не будемо вдаватися до деталей, як їх назвати. Їм також не пощастило. Марк на прощання влаштував вибух і загинули не тільки їхні агенти, тепер немає самого тіла Марка, і вони вже ніколи не дізнаються — влаштовував він їх насправді як Емісар чи ні.

— Отже, Марк не був Емісаром… — припустив я, і побачивши його зверхню усмішку, запитав: — А хто? Хто він тоді?

— Звичайний найманець. Професіонал. Найнятий мною ще давно, хоч і далеко не за усіма ознаками підходив на роль Емісара. Замішаний у цій справі настільки, що не мав як вийти з неї, навіть якби й хотів послати мене під три чорти. Навіть якби я згодився його відпустити.

— Чому?

— Надто великі гроші. На таке не заплющують очей. Такі справи не забуваються через те, що сплив термін давності.

— А хто ж ви у цій справі? Чому знаєте про усе так достеменно? — і я осікся, розуміючи відповідь наперед.

Дійсно, Стенлі лише поблажливо посміхнувся:

— От цього я тобі сказати не можу. Причина тобі відома, я казав.

— Ви і є Іванов або Емісар… — це вирвалося само.

Тепер він посміхнувся широко, хоча й не відкрито, не від душі:

— Жодним з них я не можу бути хоча б з причини невідповідності віку. Як один, так і інший значно молодші. Емісар твоїх років — чого б інакше була така гонитва за тобою? До того ж, серце моє у типовому положенні, можеш переконатись. Іванов також не стара людина. Тож якщо ти потрапиш до когось із наших… хм… конкурентів і на допиті висловиш таку думку, її не слухатимуть, адже як одним, так і іншим це відомо.

— А звідки відомо американцям, якого віку Емісар і яке у нього серце?

— Один з людей Іванова втік до них, — пояснив Стенлі. — Звісно, цей агент не знав ні про гроші, ні про переворот, що готувався у тій країні. Знав лише, кого вони розшукують. Американці самі додумалися.

— Гаразд… — я вже не почувався у схожому становищі, як і перед Марком свого часу, адже Стенлі говорив про цілком реальні речі, проте була потреба остаточно розставити всі деталі на свої місця. Тим паче, одна з них аж ніяк не вписувалася в намальовану Стенлі загальну картину. — А як же тоді Інга? Чому вона опинилася у цій круговерті? Там що, була ще таємна співробітниця жіночої статі? І також з «правим» серцем?!