Це був доволі відповідальний момент. Ставлячи таке питання, я починав балансувати на краю. Принаймні у протиборстві з цим старим. Звісно, я не збирався приймати на віру усе, що він казав, як і вірити у його добре ставлення до мене. У справах такого роду не буває доброго ставлення. Просто кожен має власні інтереси. І якщо чиїсь інтереси збігаються з твоїми, то на добре ставлення можна розраховувати. Але за годину його інтереси можуть змінитись і тоді… Тому я прагнув зберегти хоч якісь козирі щодо нього. А загальна перевага, безперечно, була аж ніяк не на моєму боці.
Що я міг узагалі протиставити цьому старому? Хіба що, напевно, зумів би придушити його у відкритій бійці голіруч. І то ще хто зна… Хто він і що може приберегти на цей випадок під своєю дряблою шкірою? Можливо, я швидше врятувався б, якби довелося втікати на власних двох. Більше ніякої переваги я не бачив. І господарем становища у цій конкретній ситуації стовідсотково був він. Тому я мав берегти геть усе, кожну дрібничку, яка у вирішальний момент могла б зіграти мені на руку.
Очевидно, Стенлі знав про мене усе те саме, що й Марк, який прийшов до мене по слідах Інги, і тому ці двоє, один з яких уже небіжчик, цілком могли бути «не в курсах» про моїх гостей, які прикидалися СБУ, про пенсіонерів, які загинули, аби полякати мене, про таємний склад та Іллю. Лише тепер я остаточно зупинився на тому, що ці люди були росіяни. Можливо, вони готували мене до використання підставним Емісаром, тому що втратили надію розшукати справжнього. А потім з-під їхнього носа нас вихопили американці. Саме американцями тепер я упевнено вважав тих, хто вивіз нас з Інгою у фурі через кордони і переправляв літаком, визначаючи дорогою справжній стан наших організмів. Саме американцями слід було вважати тих, у кого нас так зухвало, просто у повітрі, відбив Марк. От з цього погляду й мала б починатись обізнаність цього старого щодо моєї персони. Тому я вважав за потрібне берегти у таємниці все решту, чого він, імовірно, не знав. І заглиблюючись у дискусії з ним проти ходу часу, я ризикував несамохіть виказати йому цінну інформацію або ж викликати підозру щодо правдивості своїх слів.
Але не зачепити цього я також не міг. Інга була у вибудуваній ним системі тим, що найбільше потребувало пояснення, а для мене ще й тим, що викликало найбільший головний біль.
— А я все чекав, коли ти це запитаєш, — скривився Стенлі. — Немає тут ніяких неймовірних співпадінь. Зате є доволі звична річ — елементарна, навіть я б сказав, дитяча помилка людини, яка робить важливу справу у психологічній напрузі. Отож, помилився і наш друг Емісар. Вигадавши такий дотепний спосіб отримання грошей, серед своїх ознак він просто забув указати стать. Забув отаку найочевиднішу людську ознаку! І угода з банком оформилася документально без неї. То ж формально Емісаром тепер може бути й жінка, аби тільки мала усе решта те саме. Погодься, кумедна помилка, хоча й не фатальна. Просто припустившись її, Емісар не використав нагоди зменшити коло можливих претендентів «бути ним» ще удвічі. Ну і, звісно, якби не ця помилка, ти б не мав хмм… задоволення познайомитися з такою неординарною жінкою.
Пропустивши його заштрик, я подумав зовсім про інше. Ми з Інгою ставали наче пов’язаними жахливим ланцюгом. Оступившись, кожен з нас міг потягнути у прірву іншого.
— Ось такі пироги, друже, — мовив Стенлі, закладаючи ногу на ногу. — Тепер хтось із вас зайвий. Отримавши Інгу, росіяни не можуть скористатися нею як Емісаром доти, доки знають, що ти живий і протилежна сторона може пред’явити тебе як другого Емісара. Тепер ти розумієш, що її життя прямо залежить від того, наскільки надійно ми зуміємо заховатись.
— І які ж ваші плани? — не витримав я.
Він знову їдко посміхнувся:
— Не можу. Сам розумієш. Надто багато тих, хто готовий вдатися до негуманних методів, аби розв’язати тобі язика. Проте є дещо схожа тема — наші плани. Не зовсім те саме, але зачепити її можемо, якщо ти погоджуєшся.
У нього була манера висловлювати думки настільки детально, що аж нудь брала, проте він був правий. Це не зовсім одне й те саме. Але куди я мав подітися?
— Дійсно, куди тобі подітися? — згодився Стенлі. — Ти, звісно, не полонений. Та яке там… от зараз влупиш мене стільцем і підеш на усі чотири боки. Тільки ж далеко не зайдеш, гадаю, у цьому ти переконався. Та й ризикуватимеш за таких розкладів не лише собою, а й Інгою. Не заперечую, моє життя також ускладниться у цьому разі, але не настільки. У мене ще будуть варіанти, в яких тебе немає. Не буду приховувати — вони не настільки привабливі, але на біду згодяться. То ж я веду до того, що наша співпраця є взаємовигідною. Ти згоден?
Читать дальше