Олексій Волков - Емісар

У такі моменти я почувався одночасно звіром у норі, яку нічого не варто при потребі розкопати, і рибкою, зачепленою на гачок і пущеною у водойму з великими та зубастими щуками. Яке з моїх припущень правдиве?

Вирішивши, що навіть якщо старий стежить за мною, моя поведінка не має виглядати неприродною, я обшукав-таки квартиру і не знайшов нічого. Взагалі нічого цікавого. Двері відчинялися без проблем і я навіть привітався і перекинувся кількома словами із сусідкою Стенлі, яку попередили, що я його далекий родич і приїхав з Росії. Схоже, це місце було надійне і «не засвічене».

Увесь цей час я думав. Усе-таки найвірогіднішим мені здавався варіант, що Стенлі і є отим Івановим. Тому й шукає собі іншого Емісара замість справжнього, який, заховавшись, сидить зараз у такій самій норі й гадає, що робити. Боїться, ще б пак… А старий проробляє безпрограшний варіант, як вирвати гроші, не потрапивши у пастку. Ні до чого конкретного ці думки не приводили, хіба що, порівнюючи свої попередні пригоди з розповіддю Стенлі, я знаходив нові докази на її користь. Схоже, усе відповідало дійсності. Згадався навіть випадок, що стався зі мною ще до появи отих двох у кафе «Артист».

Тоді я несподівано захворів. Просто почувався погано, не розуміючи причини. У районній лікарні ніхто не сказав мені чогось розумного, вважали, що скарги мої доволі дивні й розводили руками. І саме тоді, як мою голову вантажили тривожні думки про те, куди б звернутися, на майданчику біля кабаку зупинилася машина, пасажири якої вирішили випити пива. Вони так голосно дискутували за допомогою наукових термінів, що привернули мою увагу. Виявилося, що це лікарі, науковці і поверталися вони з Польщі, де проходив якийсь симпозіум. І коли вони вже готові були побитися за свої переконання, я наважився підлізти з підносом за рахунок закладу і своїми проблемами. Вони слухали з цікавістю, а тоді запропонували приїхати. У Києві отой, що звався Петром Федоровичем, прислав машину за мною на вокзал, і за півгодини я опинився у зовсім непоказному будиночку, де був цілковитий бардак. Сам фахівець пояснив, що це приміщення вдалося вибити для лабораторії і він зараз якраз переїжджає. Та все ж мене обстежували прямо там, беручи в основному аналізи, а на УЗО і ще щось довелося їхати до якогось приватного центру. В результаті я отримав від свого несподіваного знайомого діагноз якоїсь паразитарної хвороби і кілька загорнутих у папірець порошків, від яких дійсно за два дні усе минуло. Випадок забувся і згадався лише тепер в іншому ракурсі.

Зважаючи на можливості тих, хто «наїхав» на мене згодом, я мав усі підстави зробити висновок, що хвороба явно пов’язана з якоюсь гидотою, яку мені підсипали, а порошки — антидот. Люди ж, які спромоглися на таке, мали на меті обстежити мене, щоб встановити наявність у мене усіх відомих їм ознак людини, яку Стенлі називав Емісаром. І лише встановивши достеменно, що я можу бути його двійником, за мене взялися усерйоз і почали готувати до виконання задуму.

Стенлі з’явився дуже рано, розбудивши мене і без будь-якої передмови заявив, що Інга там же, де я її залишив і у квартирі сама. Більше того, за якийсь час я мав з нею говорити.

— А звідки ви це знаєте? Ви бачилися з нею? — я не знав, вірити йому чи ні.

— Ні, не бачився. — Стенлі поклав переді мною телефон і пояснив: — Говоритимеш по ньому. Номер уже набрано. У тебе буде рівно чотири хвилини.

— Я нічого не розумію… Чому раптом чотири?! — це починало дратувати, хотілося якихось зрозумілих пояснень.

Викладаючи привезені продукти, він пильно подивився на мене і промовив:

— Не нервуйся, усе гаразд. Учора я замовив їй піцу по телефону.

— Навіщо?

— Ну, ти ж не голодуєш. Хлопчик, якій розвозить піцу, отримав у подарунок мобільний телефон з камерою. Повісивши його на груди, він подзвонив їй у двері. А я отримав зображення. Ось.

Увімкнувши ще один телефон, Стенлі тицьнув його мені в руки. Двері на табло відчинилися і я побачив Інгу. Поруч із нею нікого. Обличчя її було схвильованим, а голос здивованим, коли почула, що їй привезли піцу.

— Це від вашого друга, щоб ви не зголодніли.

— А де він сам? — майже викрикнула Інга.

— Він просив, щоб я особисто розклав вам усе це на столі і поклав до холодильника.

Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім — я це бачив — на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?