Олексій Волков - Емісар

— Ти випий, розслабся, — горілка полилась у єдину склянку.

— А ви?

— Мені без потреби, — знизав плечима старий. — А святкувати нам поки нічого. Ти пий, відпочинь, заспокойся. Усе буде гаразд.

— Мені не сидиться і не п’ється, — відсунувши наповнену склянку, я упритул глянув на нього. — Я мушу якось дізнатися, що з нею. Мушу!

— Ти вже діяв на свій розсуд, — зауважив Стенді. — Бачиш, чим скінчилося. Хочеш іще?

— Я не можу ні про що більше думати.

— Ну, гаразд, — він-таки приніс другу склянку і плюснув собі на саме денце. — Привід все-таки є. На жаль, не святковий.

Я мовчав, розуміючи, що малося на увазі.

— Хай спочиває з Богом, — промовив Стенлі. — Отже, я хочу зрозуміти мету твого дзвінка. Ти поїдеш туди після розмови з нею, хоч яким би був її результат?

Я мовчав.

— Не поїдеш. Ти ж не зовсім дурний. Хай що вона тобі говоритиме, де гарантії, що її хтось збоку не змушує?

— Як сказати… — пробурмотів я.

— Гаразд, припускаю, у вас щось заготовлено на цей випадок. Але тоді цим дзвінком ти її практично поховаєш. Уяви, що…

Слова його загубилися у просторі кімнати. Голова моя нарешті почала працювати. Можливо, після випитого остаточно зник неприємний дзвін у вухах. Він мав рацію. Ті двоє, яких прибрав Марк, як і третій у машині, вони ж прийшли за мною, не за ним. Якщо б це був «хвіст» Марка, для чого тоді йому тягти до себе ще й мене разом з Інгою? Він розправився б з ними сам і потім зустрівся з нами у безпечному місці. Це був мій «хвіст». І Марк знав про це. Якимось чином він їх вирахував. Тому й закомандував, аби ми приїхали удвох. Його ж «хвостом», напевно, були оті, інші — з фургона та катера. Очевидно, він сподівався одним махом обрубати усі кінці і знову зникнути утрьох, тобто учотирьох, рахуючи цього старого, якого зумів-таки знайти. І якщо нині покійна трійця припленталася на Сто третю авеню зі мною, то без сумнівів, дехто з тієї ж компанії лишився біля Інги і тепер… Тепер вони або схопили її і диктують свої умови, або ж не чіпають і пильно стежать за нею, очікуючи, коли там з’явлюся я. Імовірно, у них навіть є можливість прослуховувати її телефон. Тоді…

Стенлі мовчки подивився на мене і налив ще в обидві склянки, не збираючись мені заважати. То що ж далі? Де ми з Інгою засвітилися? Як змогли вони вийти на нас? Випивши й другу одним махом, я зрозумів ще дещо. Якщо вони ще не схопили Інгу, то її спроба втекти однаково нічого не дасть, і я так чи інакше потраплю до пастки. Якщо ж вони сидять біля неї, то примусять її зустрітися зі мною. Так, у нас було заготовлено кілька слів для попередження про небезпеку. Та яка різниця чи схоче і чи зможе вона мене попередити? Зустрічатися однаково не можна. А найголовніше — якщо після розмови з нею я не з’явлюся, вони запідозрять, що Інга дала мені знак і тоді…

Стенлі мав рацію. Не варто зараз телефонувати Інзі. Нехай краще вона думає, що я її покинув.

Третю я налив сам і запитливо подивився на нього.

— Бачу, ти поступово починаєш тямити, — зауважив Стенлі. — Для нашої людини це перша річ у скрутній ситуації.

Красномовно покрутивши пляшку в руках, він рішуче всівся у кріслі й склав руки на грудях.

— Отже, як казав батько нашої перебудови: «кто єсть ху». Так?

— Хотілося б, — стримано відповів я.

— Гаразд, — він кивнув. — Деякі речі я тобі мушу пояснити, адже тепер ми лишилися удвох, — і зловивши мій здивований і навіть обурений погляд, додав: — Ні, я не хотів сказати, що ми вже однодумці і ти мій з руками й ногами. Просто ми обидва заручники деяких обставин. І від нашого порозуміння залежить, чи зможемо з ними впоратися.

Я мовчав і не перебивав.

— Отож, ти хотів знати, через що усе це. А через що взагалі таке може відбуватися у нашому світі? Вірно. Тільки через гроші. Звісно, великі гроші. Усе банально, друже.

— А якщо конкретніше? — зиркнувши на нього спідлоба, попросив я.

— А якщо конкретніше, то походження грошей таке. Як ти знаєш, ще за часів розвинутого соціалізму наша держава підтримувала деякі країни третього світу. Як правило, це співпадало з моментом, коли така країна здобувала незалежність. Часто і саме здобуття цієї незалежності було потенційоване Радянським Союзом.

— Ви маєте на увазі Афганістан?

— У цьому разі ні, хоча події в Афганістані мали неабияке значення для виникнення нашої ситуації. Афганістан був для нас вимушеним кроком. Якщо б туди першими потрапили американці, то біля наших кордонів на величезній території розташувалися б військові бази ворога з тактичною ядерною зброєю. Гадаю, ти розумієш, про що я. Є стратегічна ядерна зброя, якою володіли як ми, так і вони, і яка в принципі з будь-якої точки планети досягає території ворога. Але для польоту стратегічної ракети потрібен час. Її можна збити по дорозі не раз і таким чином війна із застосуванням лише цього виду ядерної зброї була б війною нанесення ударів, проти яких є захист. Нагромадження стратегічної зброї на власній території не дає країні відчутної переваги над ворогом, котрий володіє тим самим. Я зрозуміло пояснюю?