Олексій Волков - Емісар

Вона запитливо дивилася на мене і мовчала.

— Якось доля звела мене з одним мудаком. Ну, бандюган, грубо кажучи. Такий, сам по собі. Хоча фінансист був неабиякий. Він і замовив мені першу роль. Я мав бути професором-фармакологом. Ішла мова про угоду з однією компанією з продажу ліків. Був і справжній професор, керівник науково-дослідницького інституту, який надсилав рецензії, балакав по телефону… От тільки в очі його ніхто не бачив. А для укладання угоди приїхав я, добре вивчивши роль. І мову вів про те, чого б отой справжній професор ніколи не сказав. Минуло усе на біс. Костянтин кинув їх конкретно. Ну а я заробив кілька кусків «зелених». Потім я був директором ринку, капітаном суховантажу… Він був аферист з великої букви, Костя… Розробляв геніальні проекти і кидав товстосумів на тисячі. Словом, нормально усе йшло, хоча інколи ставало страшнувато. А потім він несподівано зателефонував і сказав, щоб я терміново мотав куди подалі. Навіть дав гроші.

Інга мовчки сверлила мене очима, передчуваючи, до чого я веду. Проте навіть вона мала б впасти у розпач, якби здогадувалася, як воно усе насправді.

— В останню мить мене мало не взяли. Пощастило. Якби ні, напевно, просто б замочили. Ті, хто пошився у дурні через останню нашу аферу, були крутими хлопцями.

Обличчя Інги не збиралося висловлювати співчуття.

— Я виїхав до Штатів нелегалом, знайшов роботу прибиральником у супермаркеті і просидів там… знаєш скільки?

По очах було видно, що їй це не цікаво. Схоже, вона помилилась у порядності ще одного чоловіка.

— Вісім з половиною років, — не зморгнувши, продовжував я, допиваючи каву. — А потім… Слухай, тому що усе це має значення. Потім усе кинув і повернувся. Я почав пити. Пити конкретно. А мав уже, як то кажуть, усе. І житло, й умови. Тільки той, хто потрапляє туди сам, один, може це зрозуміти. Так, там культурно, так, там платять, але… Ізоляція — страшна річ. Не усі переносять. Я зрозумів, що не витримаю. Тому й приїхав назад. Поставив на роздоріжжі кафе й останні кілька років тихенько годував клієнта, наливав і навіть співав, як замовлять.

— Гарна робота, — сказала Інга. — А далі, я розумію, потягло на старе, забуте. А тут на тобі, переспав з гарною жінкою, розчулився і тепер є потреба зізнатися і покаятися.

— Та ні, не вгадала навіть близько. Ти не п’єш кави? То віддай мені, вона вже вистигла.

— Та ради Бога… — у її голосі з’явилася цілком зрозуміла відчуженість і зверхність.

І тоді я розповів усе, що почалося у мене від того фатального вечора у кафе. Вона слухала мовчки, а я намагався роздивитися у занімілих рисах цієї жінки якесь занепокоєння, переляк… Хоча б цікавість!

— Розумієш? — тлумачив я. — Останнє завдання, яке я отримав від них — це спілкуватися з тобою, бути поруч. Розумієш, що ти їх цікавиш? Я не знаю, хто вони такі, але це страшні люди, і ти їх чомусь цікавиш!

Очевидно, вона просто мені не вірила і зараз просто намагалася зрозуміти, якого біса я вішаю їй на вуха таку вишукану локшину.

— Не віриш… — зітхнув я. — А чому не спитаєш, чого раптом мені ось тепер, зараз, побувши з тобою у ліжку, приперло розповідати це і переконувати тебе?

— Я казала, чому.

— Казала, а ти б спитала! Я тобі поясню. Я зрозумів це саме тоді, коли втрачав глузд від повноти вражень. Від тебе. Гадав, серце ось-ось вискочить. А у тебе, тим часом… По нулях! Навмисно притисся до грудей твоїх і слухав, чи стукає у тебе. Гадав, ти зовсім схиблена…

Ось тепер її очі зреагували. Ось тепер її думки нарешті почали ворушитися!

— Ну дозволь… — попросив я. — Щойно ж можна було…

І я, нахилившись, притулився вухом до її грудей. Товклося справа. Зліва було практично тихо. Вона тільки трохи відсторонилася, але я домігся свого.

— І що? — сухо промовила вона. — Це вроджене. Серце праворуч. А апендицит, навпаки, ліворуч.

І печінка ліворуч. Усе навпаки. Таке дуже рідко, але трапляється.

— І давно ти знаєш про це?

— Колись у школі на медогляді виявили, — дивлячись крізь мене, беземоційно пояснювала Інга. — І що з того? Яке це має значення для усього, що ти вже годину тут мені…

— Має, — сказав я, відчуваючи, що перебивати Інгу входить у правило. — У мене, уяви собі, те саме.

Інга дивилася у мої очі, не відриваючись, навіть проковтнула при цьому.

— Доганяєш, бачу, — сказав я. — Такі як ми з тобою народжуються з частотою один на двісті-триста тисяч нормальних дітей. Плюс половина з них має ще інші вади і помирає у дитинстві. Прикидаєш тепер, яка ймовірність, щоб двоє таких людей, як ми, зустрілися випадково? Порахуй, це ж твій фах! Майже нульова! А тепер вирахуй, яка ймовірність того, щоб на людину кинули оком такі, як оті мої… А тепер подумай: їх цікавлю я і цікавиш ти. І при цьому обоє ми… Тепер ти розумієш причину, чому ми їх цікавимо? Ну? Ну, не може ж бути таких співпадінь! Ну розворуши ти свою голову досконалу нарешті!