Олексій Волков - Емісар

— А телефон? Вони могли якийсь пристрій поставити, що випромінює хвилі, щось типу такого…

— Ні, — хитав я головою. — Усе полишав! Потім телефон новий купив і годинник. Усе залишив! Сумку перетрусив, одяг передивився. Я ж розумів уже, з ким маю справу. Ні. Не можу уявити, як вони мене знову вирахували. Країна ж така велика!

— Не вирахували, — заперечила Інга. — Вони тебе й не губили. А нагадали про себе у той момент, коли ти заспокоївся. Коли оті пенсіонери поруч опинилися. Вони тебе весь час контролювали.

— Як? Яким чином?!

— Щось має бути на тобі. Або… у тобі… — задумливо промовила вона.

— Знаєш, скільки разів за той час я до туалету сходив?

Вона пропустила це моє зауваження і запитала:

— А зуби ти коли востаннє лікував?

— Ще перед Штатами. Купа років минуло. У мене нормальні зуби. А в Штатах уже перед від’їздом я тільки вирвав один. Я все бачив, розумієш? Він лише поліз щипцями і витяг зуб. Більше нічого! Навіть якщо якась така зараза і може вмонтовуватися у зуб з пломбою, то це вже купа років. Там же ж мусить бути якесь джерело живлення. Воно б давно вичерпало свій ресурс.

— Не знаю. Щось має бути, — твердила Інга. — А операції ти мав? Є на тобі якісь шрами?

— Ось, ще у дитинстві, — показав я один. — Сам загоївся. Дротом… А це зашивали у Штатах.

— Скільки років тому?

— За півроку приблизно до від’їзду, — згадував я. — Якийсь поляк-придурок ніс коробку з ножами для газонокосарки і зачепив мене — я стояв і прикурював.

— А потім? — запитала Інга.

— Купа вибачень, перев’язки за його рахунок. Поляк був з тих, хто давно вже вкорінився. Заплатив мені компенсацію тисячу доларів. Дуже переживав.

— А з ногою що робили? — не вгавала вона.

— Що ж, зашили.

— І ти лежав на животі, — припустила Інга, розглядаючи мій шрам на литці. — І не бачив, що там тобі роблять.

— Не бачив, — погодився я.

Більше жодного рубця я не мав.

— Воно мусить бути там, — безапеляційно заявила Інга. — Якщо, звісно, ти нічого не наблудив, коли втікав. Може біг, не розбираючи дороги і не дуже бачив, хто там за тобою стежить.

— Якби я бігав, не розбираючи дороги, — буркнув я, — ти б вже давно була байкершею і їздила на мотоциклі. А так завтра сядеш на свою «Ауді».

— Ну, гаразд, беру свої слова назад, — здалася вона. — Тоді залишається тільки твоя нога.

— І що?

— Треба її перевірити.

На цю заявочку я зміг лише розпачливо похитати головою, адже реальної можливості зробити це, принаймні без ризику, не бачив. Думки почали «зашиватися».

Я більше не мав підстав вважати її абсолютно досконалою жінкою. Ще б пак — усі нутрощі навиворіт. Яка тут досконалість? Може воно й було на краще, тому що останніх кілька хвилин я вже не сприймав її роздумів про ситуацію, а думав лише про одну річ. Зараз, коли ми вийдемо до кімнати, я підійду до неї і… попрошу. Просто попрошу те, чого дуже хочу. Зранку вона мені не відмовила.

Але Інга випередила мене і план її виявився настільки простим і геніальним, що я одразу забув про грішні думки і пішов збиратися. Ми вийшли на майданчик за готелем, де стояла моя ще нова «Нива-Шевроле», гроза дніпропетровських байкерів, з понівеченим задом. Я витяг монтировку, ту саму, і почав відчиняти задню дверку багажного відділення, оскільки натисканням кнопки вона тепер не відкривалася. Монтировкою, як виявилося, також. Через салон ми якось дісталися до багажного відділення і я витяг молоток. Машина стояла за готелем і сюди виходили вікна сусідніх будинків. Якщо за нами хтось стежив, то мав би зараз усе добре бачити.

Я загнав монтировку за край задньої дверки і почав бити по ній молотком, намагаючись зірвати замок. Пробував і так і сяк. А потім… Молоток зіскочив і поцілив мені у руку, яка тримала монтировку. Міцний вираз чути було далеко — без сумнівів. А потім я схопився за руку і присів. Інга навіть взялася за голову. А я притис руку до живота і так сидів на карачках, поки вона просила мене показати, що сталося. Потім Інга полізла до аптечки і забинтувала мені руку. З боку усе це мало б виглядати природно, принаймні здалека. А поруч з нами нікого не було.

Травматолог у місцевій поліклініці навіть не просив розмотати руку — запитав лише, чи немає там рани і відправив на рентген. От що таке жінка з головою, в якій щось є. На рентгені, відсидівши чергу, я потрапив у кабінет з затемненими вікнами і лаборант в окулярах дбайливо вклав мою руку на касету з плівкою, навів аппарат, а сам вийшов за важкі двері, які зачинив наглухо. Я миттю забрав свою руку і поставив на касету ногу, намагаючись потрапити якраз тим місцем, де був шрам. В апараті загуділо, клацнуло і я миттєво всівся у тому ж положенні в яке мене посадили. Він увійшов знову, поміняв касету і тепер вже мою руку встановив боком. Я зрозумів — знімок робився з іншої проекції. Двері зачинилися. Поставити ногу у профіль виявилося набагато важче, але я якось упорався, апарат загудів знову.