Олексій Волков - Емісар

Булат задзвенів раптово, роздягаючись у зелено-жовтих степових хвилях, і одразу, почувши знайомий звук, високо у небі закружляли шуліки у передчутті кривавого бенкету. А нещасна дівчина, заради якої лягло вже стільки вояків, опустивши обличчя на коліна, затулила руками вуха, аби не міг у них потрапити цей жахливий дзвін, від якого біль та жах стискали голову.

Андруш бився запекло, але розважливо, усвідомлюючи силу і вміння ворога. Там, на Січі, йому було мало рівних на шаблях, але цей бусурман… Він передбачав усі його кроки і не було найменшої нагоди вразити клятого ворога. А біс, що засів у голові, настійливо підбурював забути про розважливість і вдатися до такого, що допоможе або перемогти, або ж, навпаки, пропасти.

Лише коли вістря шаблі сотника просвистіло біля його грудей, ледь не зачепивши одяг, Тубілай зрозумів, що там, біля мосту, цей невірний залишився живим не випадково. У кожного з них був свій стиль. Якщо яничар-ага переважно ухилявся від спрямованих на нього ударів, то сотник не шкодував шаблі і жорстко зустрічав його зброю своїм клинком, одразу переходячи у наступ. Обидва рухалися легко і впевнено.

І першим не витримав Підкова. Він добряче натис на супротивника, випади його ставали все більш різкими, і раптово, відбивши один з ударів яничар-аги, сотник махнув у розвороті по грудях, звісно, не надто очікуючи, що дістане спритного турка цим ударом. А от наступним… Ворог дійсно встиг відсахнутися, і от тоді з нового розвороту, перекрутившись на колінах, Андруш просто зрізав його з ніг, спрямовуючи свою шаблю багато вище колін бусурмана — ані присісти, ані підскочити.

Мало хто на Січі володів таким ударом. Проте ноги Тубілая відірвалися від землі, згинаючись у колінах, і важка козацька шаблюка просвистіла якраз по самих підошвах кривоносих чобіт. А наступної миті ятаган уже простромлював Підкову, який майже лежав на землі. Козацька шабля зробила цей рух, здавалося, сама, адже сотник уже не встигав ані очима, ані думками за зброєю ворога, і гостре криве лезо, різонувши руку біля плеча, увійшло в землю. І одразу був Андруш на ногах. Тільки не квапився ворог його добивати, а розпочав знову, наче й нічого не сталося, так, ніби відчував, як німіє поранена рука невірного, як разом із кров’ю витікають через рану його сили.

Пити каву у ванній за ці два дні увійшло в звичку. Ми не уявляли, чи можуть нас прослуховувати. Здавалося, що ні. Адже ніхто не міг знати наперед, у якому готелі і яку саме кімнату ми знімемо.

На нас самих також не було нічого зайвого. Інга навіть знімала свої прикраси, ми залишали годинники і, звісно, телефони у кімнаті, а самі відкривали воду і говорили майже пошепки. Не знаю, чи повірила мені Інга, але усі її думки та припущення тепер були виваженими та серйозними, та тільки результату поки що не приносили.

Машину обіцяли зробити за кілька днів і нам однаково доводилось чекати. Тим паче, це повністю вкладалося у поставлене мені завдання. Майже весь час ми проводили у готелі, адже вештатися по вулицях здавалося не зовсім приємним. Не знаю, що конкретно відчувала Інга, а я підсвідомо не раз вбирав голову у плечі, оглядаючись на високі будинки доволі вузьких вулиць, балкони та лоджії. Вона бачила це і тоді брала мене попід руку, легко стискаючи своїми пальцями мій лікоть. А взагалі вона молодець, жодного разу не озирнулась, адже їй особливо не здалося б цього робити — вона ж не мала нічого знати. Я — інша річ. Не надто досвідчений шпигун, який відчуває за собою хвіст. У тому ж, що він є, я не сумнівався жодної секунди.

Ми увійшли до свого номера і я одразу прочинив двері ванної рівно на стільки, що пролізли пальці долоні. Найтонша волосінь перетинала їхню траєкторію на висоті кількох сантиметрів від підлоги. Вона залишалася натягнутою, і тоді я відчинив двері. Рука моя навіть не відчула опору, з яким увірвалася волосінь. Це свідчило про те, що до ванної за нашої відсутності ніхто не заходив. Схожу «засідку» я влаштовував щоразу і біля вхідних дверей, а весь моток завжди був у моїй кишені. Якби хто зайшов і увірвав її, а потім навіть би й помітив це, то не зміг би усе відновити, бо не мав такої ж. А за півгодини Інга у самій сорочці увійшла туди. Тема, яку ми зачепили у кафе, була доволі цікавою. Я зварив дві чашки кави і сів навпроти неї.

— А ти упевнений, що тебе ніхто не побачив тоді? — продовжила вона.

— А як?! Уяви: цілковита темрява, відкрите місце, поле… І я йду всю ніч, міняю напрямок… Виходжу до глухого села, ховаюся за автобусною зупинкою, потім сідаю і їду… Потім пересідаю… Я за ці дні кілька разів опинявся на самоті у таких місцях, що бачив точно — нікого!