Олексій Волков - Емісар

Не знаю вже, які б слова підшукала вона сама для визначення мого статусу, якби я не підказав.

— Та припини… Усі ми з одного кола… — махнула рукою Інга.

— Ні, — твердо сказав я. — Я не з твого.

— Чому? Тому що не директор власної фірми?

— Та ні, — пояснив я. — Тому що не хотів би, щоб бензин був по двадцятці за літру.

— Хмм… — вона не приховала свого здивування. — А мені вже здалося, що я тобі в усьому подобаюся. Не треба бути самовпевненою!

— У всьому крім цього, — ввічливо пояснив я. — І потім, я не сказав, що не подобаєшся, просто деяких твоїх позицій не розумію. Пенсіонер, на мою думку, також повинен мати змогу завезти на дачу дві дошки у багажнику. І не менше, аніж ми з тобою, має право стояти перед світлофором. Та й потім… я б не сказав, що у нас «країна олігофренів». Усякі є.

— Хмм… — вона помаленьку допивала своє вино. — А ще які мої позиції не розумієш?

— Ну, ще в «чоловічому» питанні. Не розумію, наприклад, як можна закохатися у першого-ліпшого, аби тільки не був свинею. Навіть якщо усі решта свині.

— А хто казав закохатися? — вона скинула бровами. — Я мала на увазі вийти заміж. Так, якби знайшовся приємний чоловік, у порядності якого я була б упевнена на усі сто, я просто створила б з ним сім’ю.

— А кохання, пристрасть — це непотрібні речі? Чи може ти вважаєш себе не здатною…

Моє питання дійсно звучало непідробно, тому вона відповіла тихо і серйозно:

— Знаєш, кохання, як ти кажеш, пристрасть… На щастя, закохатися дійсно немає в кого. Цього я боюся. І не хотіла б, щоб таке трапилося зі мною. Тому що це робить людину слабшою, залежною, вразливою. Чесно, не хочу, щоб колись це сталося.

— Розумію, але ж… — я і не збагнув, що вже не граю роль. Просто говорив з жінкою, до якої неможливо залишатися байдужим. — Але ж прожити життя без цього, ну щоб жодного разу… Це ж обікрасти себе! Для чого ж тоді жити?

— Не думала, що ти романтик, — здивувалася Інга.

— Я не романтик, але це загальновизнана думка. Не лише моя. Це надбання людства. Можливо, найцінніше. Ти що, ніколи не відчувала, що це таке? Хоча, пробач, звісно, це не моя справа.

— Давай без умовностей, Володю, — попросила вона. — Я дійсно ніколи не була закохана, але знаю, що здатна. Тому й боюся. Тоді усе життя може піти шкереберть.

— Як це? — не зрозумів я. — Від щастя і шкереберть?

— Кажуть: не проси у долі надто багато, — спробувала пояснити Інга. — Тому що його може виявитися забагато настільки, що не упораєшся. А щастя… Людина може бути у житті щасливою один день. Але цей день дається не кожному.

— Та ні, — не погодився я. — Шкереберть — це якраз коли смерть на порозі, а ти ще ані-ані.

— Ну… — вона засміялася чарівно і щиро. — Смерть, сподіваюся, ще не на порозі… Ще є час. Може якраз? — Тон її розмови став жартівливим. — А ти, отже, такий собі — живеш заради кохання? Спробував сьогодні такого, завтра іншого, порівняв, яке краще… Буде що на старість згадувати. Так?

— Ні, не так. — Тепер серйозним був я. — Хоча від кохання, якщо пощастить, не звик відмовлятися. А живу… У мене є заради чого жити.

— І заради чого ж? — у її очах я несподівано побачив справжній інтерес.

— А живу, і чим далі, тим більше у цьому переконуюся, заради однієї речі. У мене є мрія, велика така, одна. Мрія усього життя. От заради цього й живу. Але тобі не зрозуміти. У тебе мрії немає. Сто відсотків. Можеш сміятися.

— Чого ж мені сміятися? — здивувалася Інга, підставляючи свій келих. — Дама залишилася без вина. Дякую. Просто не розумію. Ну, ти ж мене також не розумієш. А яка твоя мрія?

— Узагалі-то я не готовий розповідати про це, даруй. Знаєш, навіть дуже близькій людині часом важко розповісти про щось потаємне… Може ми з тобою більше ніколи не побачимося, але однаково не хотілося б виглядати у твоїх очах якимось схибленим диваком.

Ми говорили довго, бо ж розумом її Бог не обділив. Я намагався бути галантним кавалером і чим більше порожніла пляшка вина, тим далі відходили убік обставини, які привели мене сюди. Я навіть запросив її на танець — музику добряче було чути з бару під готелем. Інга, щоправда, не сприйняла це серйозно і постійно сміялася, говорила. А я б не відмовився протанцювати з нею мовчки — може зробити це з такою жінкою вдруге вже ніколи не вдасться. З огляду знову-таки на обставини. Та попри усю свою зовнішню сексуальність, вона була на дотик якоюсь холодною і взагалі… ніякою. Від неї не відходило жодних хвиль, і я попри все бажання не потрапляв у хмарку її аури, яка мала б існувати навколо неї і примушувати паморочитися у голові.