Олексій Волков - Емісар

— Як тебе звати, невірна? — запитав Тубілай, омиваючи і своє обличчя.

Її звали Марією, але у відповідь яничар-ага отримав лише зневажливе мовчання.

Вони виїхали з яру і поскакали у степ, завертаючи на південь.

Це була порядна діра, якщо сприймати з позицій Інги — а їх я вже встиг добре вивчити.

— Коли та дама прийде, скажи їй, будь такий добрий, щоб хоч столики нормально повитирала — дивитися бридко… — цим єдиним зауваженням вона висловила невдоволення умовами, у які потрапила.

— Гаразд, — я знизав плечима і, схилившись, глянув на відблиск поверхні, яка їй не сподобалася. — Провінція…

Вона добряче втомилася. Машина стала ще однією краплею, оскільки поломка була серйозною, а необхідну деталь довелось замовляти. Переколовши волосся на потилиці, Інга склала руки над головою і відкинулася на спинку крісла, дивлячись у стелю. А я таки перейшовся мимоволі поглядом по її бездоганній фігурі, адже бачити цього вона не могла. До такої погляд прилипає сам. Навіть якщо у голові стільки думок і усі такі важкі й невтішні… Вона дивилася на мене. Виявляється, я відволікся.

— Ти якийсь дивний, — промовила Інга. — Розглядаєш мене як у стриптиз-барі, а думаєш хтозна про що.

— Пробач, — сказав я, отямившись. — Мені дійсно є про що подумати.

— А очі працюють на автоматі… — глузувала вона.

— А що дивного? Ти ж вся така… Пробач. Залицятися не буду, не переживай.

— А я не переживаю, — засміялася вона. — У таких випадках даю собі ради, без проблем.

— Знаю, — скривився я. — За кілометр видно.

— А у нас інакше не виживеш. Треба або гідного мужика мати, або самою мужиком бути, — у цих словах я не почув злості — лише спокійне розуміння життя. — І того часом недостатньо. От як у ресторані. Був би мені екстрим… Давай, я тобі ванною поступаюся, хочу просто посидіти.

При цій жінці, яка за ліком років виявилася «тигром», а місяців — «скорпіоном», можна бути лише «Івановим» — це я давно зрозумів, та боротися не збирався. З ким боротися я мав і без неї.

— Ну, для тебе гідного мужика в усій країні, схоже, не знайдеться, — кинув я з коридору, беручись господарювати.

— Дуже дякую — обізвалася Інга. — Порадував. Хоча… мені вже однаково. Можна і так дожити. А претензії, до речі, у мене стосовно цього доволі скромні.

— І можна дізнатися які? — запитав я, домивши ванну. — Ні, я не збираюся претендувати, не подумай. Просто цікаво. Які ж запити у таких жінок щодо нашого брата.

— Банальні, — скривилася вона. — Щоби був порядною людиною, не залежав від пляшки, не зробив западло у відповідальний момент… Ну, звісно, щоб було цікаво з ним поговорити. Розумієш? Щоб я поважала його як людину.

— І це все?! — здивувався я. — Нормальна позиція. А… ну, словом, руки-ноги… брови…

— А руки, ноги і член у всіх, у принципі, однакові, — ущипливо промовила вона. — Достатньо, щоб усе це не було нижче середнього.

— Дивно… — знітився я, закриваючись у ванній. — Запити у тебе надто скромні.

— Скромні?! — вигукнула Інга. — Навпаки, нереальні. Ви ж усі…

Я мився і слухав лекцію про те, які ми усі деграданти і наволоч, дивуючись, що все більше її розумію. Дійсно, навіщо такій жінці зайві проблеми на власну голову?

— Між іншим, я не образився. Пробач, що у такому вигляді, — я розвів руками, влаштовуючись на дивані. — Футболку довелося випрати.

— Молодець, — здивувалася вона, підкреслено розглядаючи мене — в самих штанях. — Тут ти, звичайно, набагато вище середнього рівня. Давай, тепер я пішла, а ти поквап ту даму, нехай якусь трапезу принесе у номер, якщо у них таке практикується. Ресторанами я вже сита по горло! Давай, на свій розсуд. Тільки мені м’ясного не замовляй, хто їх знає, з якої дохлятини вони тут готують…

Інга насолоджувалась у ванній довго, і коли вийшла, усе вже було на столі.

— Стіл сам протирав, — я чомусь намагався імітувати її в’їдливість. Виходило добре, ще б… — Смачного.

На ній була чиста сорочка з підгорнутими довгими рукавами і джинси. Мені вона простягла футболку.

— А налізе? — засумнівався я. — Де взяла?

— Завжди з собою вожу. Життя ж у роз’їздах.

Її футболка на мені не репнула, ми сіли вечеряти.

— Незручна ситуація, — сказав я, коли вона спитала, чого я так мляво їм. — Ніколи не думав, що буду з тобою на «ти», наодинці та ще й за вечерею за твій рахунок.

— Ну, я також не планувала вечора при свічках, — скривилася вона, — з…

— З людиною не зі свого кола, — договорив я.