Павло Добрянський - Лукаві замашки

Дмитро Захарович так розчулився, що ладен був цілувати Миколу:

- Ото розмова!

З цього вечора між сином і батьком запанував мир.

Десь через місяць Іваночка в піднесеному настрої поголився, натер щоки лосьйоном (це він робив лише у великі свята), ретельно розчесав сиве волосся, вдягнув святкове вбрання, оглянув себе перед дзеркалом і залишився задоволеним.

- А я ще той... - лукаво підморгнув собі.

У кав'ярні Іваночка одразу запримітив вільний столик і попрямував туди. Та не встиг присісти, як лінивою ходою до нього підійшла не то дівчина, не то хлопець. Розпізнав тоді, коли заговорила:

- Пардон, тут зайнято!

- І коли ви це встигли зробити? Чи не з учорашнього дня? - Дмитро Захарович рішив відбутися жартом.

- Облиште свої дотепи! - наїжачилася дівчина. - І негайно звільніть столика, поки я не покликала адміністратора!

- Ви що, принесли його з дому? - Іваночка не втрачав почуття гумору. - Залишіть мене, будь ласка.

- Хо-хо! Гляньте на нього. Нікуди я звідсіля не піду! - Вона гепнулася на стілець, заклала ногу на ногу, підперла підборіддя кулаками і з відвертим презирством вперлася поглядом у Дмитра Захаровича. Затим запалила цигарку і нахабно сказала: - Замість того, щоб сидіти вдома та гріти старі кості, вони вештаються по кав'ярнях!

- О-о-о! Ти вже тут? - вбіг захеканий Микола. - А я поки з роботи добрався, ще по дорозі стрів... Це що за тип? - кивнув на Іваночку, який прикрився газетою.

Дівчина обурюється:

- Я собі знайшла столик, а оця печериця пришвартувалася, ще й з повчаннями пхається!

Дмитро Захарович вигулькнув із-за газети.

- Батьку, це ви? - розгублено закліпав очима Микола, переводячи погляд то на дівчину, то на Дмитра Захаровича.

- Як бачиш, пришвартувався, - докірливо дивиться на сина Іваночка.

- У такому разі прошу знайомитися - Сюзанна, моя... наречена.

Більше між сином і батьком розмови про весілля не було, поки Микола не заговорив про це сам.

Ми вийшли на обідню перерву.

- Слухай, старий, а що, коли пообідаємо в лісі? Мої «Жигулі» поруч. Бери харчі, не без того, що і в мене щось знайдеться.

Хвилин за п'ятнадцять ми були на місці. Ви уявляєте собі красу весняного лісу: пташині симфонії, буяння трав, напоєне ароматом молодого листя повітря і... пів смаженої курки, загорнутої у целофановий кульок дбайливою рукою дружини.

Попоївши, я розчулився.

- Як собі, Ігоре, хочеш, - кажу товаришеві, - а я привезу своїй «половиночці» букет лісових квітів.

- Справа хазяйська, - загадково всміхнувся той. - Але я на твоєму місці не робив би цього.

- Черствий ти чоловік, - глянув я на нього з докором. - Море квітів навколо, а ти лінуєшся зробити дружині приємність.

- Рви, рви, - махнув на те рукою товариш. - Тільки швидше - на роботу запізнимось.

«Не інакше, як заздрить», - міркую дорогою.

До закінчення роботи я тримав букет у відрі. Кілька разів бігав міняти воду, аби лісові красені не зів'яли. Додому не йшов- летів на крилах.

- Це тобі, Валю, - вбіг захеканий до кімнати. - Аби не казала, що твій чоловік неуважний.

Дружина глянула на мене підозріло:

- Де такий гарний букет узяв?

- У лісі.

- Ти був у лісі?

- В обідню перерву. Уявляєш, яка там краса?

- Уявляю, - не дала мені договорити дружина. - У людей робота, а ти по лісах вештаєшся.

- Я ж не сам.

- Це зрозуміло і дитині... На тобі твій букет! - Дружина шпурнула лісовими красенями мало не в обличчя. - І забирайся!

Чи уявляєте ви аромат лісових квітів, на яких я проспав до ранку на лавочці у парку? Ні, ви не можете собі цього уявити...

А з Валентиною ми помирилися лиш після того, як Ігор переконав її у моїй безневинності.

Відтоді лісових квітів дружині не дарую. Як є потреба - купую на ринку.

«Як на те пішло, то ця праця не варта виїденого яйця, - міркував Гарнішевський, прочитавши товстелезний рукопис дисертації. - Однак хто ж автор? Неспроста її вручив мені сам ректор: «Прочитайте, - каже, - Ростиславе Платоновичу, і скажіть своє авторитетне слово».

«Думай, чоловіче, думай! - нагадує Обережність. - У довбні два кінці. Тож дивись, аби другим і тебе не огріли!»

«Ви лиш послухайте, що верзе ця Обережність! - обурилася Легковажність. - Бий і не оглядайся!»

«Згадай і про мене, - нагадала Чесність. - Пам'ятаєш, як колись у молодості фортеці брали?»

- Брати брали, - наморщив лоба Гарнішевський, - та не пригадую, щоб за це мене хвалили.

«Правильно міркуєш, - кивнула йому Кар'єра. - Один необережний крок- і вимріяне тобою вакантне місце на кафедрі летить шкереберть».