Українська народна сатира і гумор

Задумала бабусенька
На світ подивиться,
Посилає дідуся
До лікнепу вчиться.

— Пожалій мене, старого,
Облиш свої жарти,
Хіба ж таки в мої роки
Учитися варто?

— І старі й молоді
Мусять усе знати,
Як не підеш до лікнепу,
Іди геть із хати!

Бачив дідусь, що біда,
Кричить дуже баба.
— Та піду вже, не кричи,
Чортова нахаба!

Пішов же він до лікнепу
Та все бабу лає:
— Сама сидить, як той пень,
А мене ганяє.

Посадили за стіл діда,
Дали йому книжку.
— Бери, діду, та учись,
А не сиди нишком.

Вчиться дідусь Явдоким,
Про їжу не дбає
І на сором молодим
В лікнеп шкандибає.

Дивується люд увесь,
То немало й дива,
Вже культурний наш дідусь,
йде до колектива.

Він працює вже щодня,
Де й розум береться,
А бабуся сидить дома
І не зворухнеться.

— Годі сидіть, бабусенько,
Іди лиш між люди.
Гнала мене у лікнеп,
Ходім до колбуду!
Як почула це бабуся,
Трохи й не зомліла.
— Цур тобі з тим колбудом,
Я ще й не говіла.

Як закричить тут дідусь
І тупнув ногою:
— Як не підеш, розведусь,
Запишусь з другою.

Злякалася бабусенька,
Що ж робити буде:
- Не пишися із другою,
Веди до колбуду.

У колбуді йде кіно,
На екрані миготить,
Дід читає, а бабуся
На все горло реготить.

— Піду ж і я у лікнеп,
Годі вже дрімати.
Із тобою в колектив
Піду працювати.

Вже культурні дід і баба,
Усе розуміють.
Стали церкву обминать,
Уже й не говіють.

Сидить Настя на печі,
Комин підпирає.
Вечеряти вже пора —
Василя немає.
«Увалився, мабуть, він
Десь на посиденьки
І буде там цілу ніч
Точить витребеньки.
Мені сумно вже самій,
Докучило й ждати»...
Аж у сїнях двері рип —
Василь серед хати.
Сердитою Настя тут
З печі обізвалась:
— Де ти довго так бродив?
Насилу діждалась.
— У сільраду дядьки йшли
Я до їх припрягся...
Там писались в колектив —
І я записався
Настя — в комин кулаком,
Наробила крику:
— Якби сила, я б тобі
Списала всю пику!
Записався, то й працюй,
Не піду й ногою
І не буду говорить
Я більше з тобою!
Завертілась, як млинок,
Плигонула з печі
Та Василя кулаком
Прямо межи плечі.
— Оце тобі колектив,
Будеш його знати!
Та прожогом до дверей —
Хотіла тікати.
Розсердився і Василь,
Бо кулак дошкулив,
Ганчір'яку з лави - хоп,
В ноги їй пожбурив.
— На якого дідька ти
Збила оцю бучу?
Бо я теж як розхожусь,
Тебе одчубучу!
Лає Настя Василя
Щодня і щоночі,
Колективом вибива
Усі йому очі.
Василеві байдуже —
Ходить працювати,
Залітає і в лікнеп,
Щоб розуму взяти.
Восени раз Василь
Додому приходить,
Одчиняє ворота —
Йдуть за ним підводи.
Стоїть Настя на порозі,
Не зна, що й казати,
А підводи підійшли
Прямо аж до хати.
— Іди, Насте, лиш сюди,
Годі вже свариться!
Поможи мішки ізнять —
Ото все пшениця!
І на тих підводах є
Дечого багато,
Тепер уже буде в нас
Цілу зиму свято.
А там іще привезу
Сіна і полови,
Бо теличку нам дають,
Діждемо й корови!..
У хату він увійшов,
На стілець сідає,
Із кишені з піджака
Газету виймає.
— А ну, йди лишень сюди.
Я покажу диво:
В колективі як живуть
Скрізь люди щасливо!
На малюнку подивись:
Божкова Одарка.
Це ударниця давно,
Хороша доярка.
Ось дівчата прошлий рік
У Москві бували —
Це ланкові буряків,
їх преміювали!
— Та годі вже, не кажи! —
Настя побіліла.
Жаль їй стало Василя,
Трохи не зомліла.
— Прости мене, любий мій,
Що я проклинала.
Нахилилась, обняла
І поцілувала.
— Будем тепер ми удвох
Щиро працювати,
І буду я у лікнеп
Часто забігати!
Уже Василь бригадир,
Ланковою Настя,
Не чекали вона й він
Собі цього щастя.