Українська народна сатира і гумор

— От тепер же то я, пане, догадавсь чому він не їсть сало. Бачу, що він одної з вами породи.

— Тату, тату! Чорт до нас лізе в хату!

— Дурниця! Аби не пан.

Сидить одного разу бідна дівчина в чайній і ість обід. Аж заходить великий прерозумний панисько і позіхнув на весь рот, навіть не закривши його.

— Ой, паноньку, ви ще й мене з'їсте, — сказала жартуючи дівчина.

— Я телятини не їм! — гордо відповів панок.

— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять, — відповіла, всміхнувшись, дівчина.

У якогось пана готувався бал. Був там і Шевченко. На столах стояло жарене і варене. Шевченкові з дороги дуже хотілося їсти. Він пішов у ту кімнату, де повинен бути бал, сів і їсть, А тут заходить пан-хазяїн. Підійшов до Шевченка і каже:

— Чим різниться чоловік від свині?

Шевченко довго не думаючи і говорить:

— Чоловік їсть, коли захоче, а свиня, коли дадуть.

Одного разу сидить Тарас Григорович Шевченко в театрі і чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа, як тріска, і висока, як стеблина. Барині треба було сідати рядом з Шевченком — так квиток попався. От бариня тоді і каже барину:

— Треба якось цього мужика прогнати, щоб не сидів рядом.

А Шевченко був одягнений попросту.

Барин посидів трохи, а тоді і каже Шевченкові:

— У вас, дядьку, почім свині у селі?

А Шевченко підслухав, що вони з баринею говорили про нього, і одказує барину:

— Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому.

Ще коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. От зайшов до нього один «знаменитий» пан і просить намалювати його портрет. Тарас Григорович намалював. Але як дійшло до плати — пан почав торгуватись:

— Дорого! П'ятдесят карбованців не можу заплатити. — І не взяв портрета.

Жаль стало праці Шевченкові. Тоді він і придумав: домалював до портрета ослячі вуха і пішов до крамаря на ту вулицю, де найчастіше ходив той пан.

— Поставте, — каже Шевченко до крамаря, — оцей портрет на вітрині, як хто дасть 500 карбованців, - продайте.

Іде якось пан повз той магазин, глядь — а на вітрині його портрет з ослячими вухами. Він до крамаря:

— Зніми!

— Не можу, мушу продати!

— А скільки коштує?

- 500 карбованців.

Нічого було робити, забрав свого портрета пан за 500 карбованців.

— Ви б, дядьку Йосипе, правди ще нам заспівали!

- Е, правди! Де тієї правди все набрать? Вона, небожку, така, сяя правда, що іноді й за кривду прийдеться. Бог з нею! Бач, там про панів то є дещо...

- Да ти, дядьку, що мене спасаєшся? Нічого, співай собі на здоров'я, я сам цю пісню співаю, у мене вона єсть записана.

— Ні, ні, дядьку, ти не опасайсь: вони нічого, їм що хоч говори, що хоч співай... вони й самі...

— Воно, звісно, коли розумні люди... А то була раз мені кумедія з сією правдою... Да й я таки не промах! Був я в Ніжині; ходжу ранком по дворах: то в один, то в другий, де заграєш, де псальму заспіваєш, а де тільки помолишся; звісно, нашому брату з миру жить треба, з подаянія.

От уходим у один двір, чую, крик такий, що аж страшно! Прислухався, та й малий таки шепче - звісно, воно бачить, — аж то пані з кріпачкою своєю муштрується (тоді ще кріпаки були і все теє); зичить пані так, що й боже мій, я відтіля, цур вам!

Коли чую, пані — лясь! Ту кріпачку по щоці, а далі вдруге і втретє, та все:

- Брешеш, шельмо, брешеш!

Жінка тая як заголосить:

- Отака, — каже, — усе у нас правда! Он старець божий у дворі (вгледіла, значить, мене), ви скажіть йому, щоб він вам правду заспівав; от у нього правда, так не така, як ваша!

Пані наче й одійшла, давай звать мене:

- Іди, заспівай правди. Якої ти там умієш правди?

— Що ж, кажу, судариня, це пісня важна, трудна; як дасте шість шагів, то заспіваю.

— Та співай, каже, ще й торгуватиметься!

— Ні, поки не дасте, не заспіваю!

А я знаю, значить, що як я виспіваю усе по-правді, то вже не полупить мені грошей, ще й у шию виштовхає! Довго вона приставала і лаялась, мужиком звала, так я — ні та й ні; мусила вона вийнять шестишаговика, дала мені. Я того шестишаговика в кишеню зараз, потім вийняв з-під поли ліру, сів собі гарненько на рундучку.

— Ану-ну, — каже пані, — почуєм, яка там у тебе правда!

— Та й послухайте ж, — кажу. І почав. Як проспівав же теє, що: