Українська народна сатира і гумор

— Имею честь явиться, ваше превосходительство!

— Спасибо, голубчик! Что, правда хорош мальчуган?

— Рад стараться, ваше превосходительство! — чітко відповів юнкер.

Одного разу Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи в Києві, зайшов пообідати у великий ресторан, де обідали тільки пани. Він замовив собі обід і скоро дождався його.

В ресторан зайшов старий вусатий генерал. Він сів поруч Шевченка і замовив собі і свому собаці обід аж на сто карбованців. Йому зараз же і подали обід на стіл.

До стола, де сидів Шевченко, підійшов старець і попросив милостиню. Шевченко дав йому грошей. Старець підійшов до генерала і попросив:

— Подайте милостиню божому каліці, що постраждав на війні...

А генерал як закричить:

— Вон, мерзавец, от меня!

І так він страшно закричав, що, здавалося, і мертвий схопився б з труни і втік би.

А Шевченко на це подивився і вирішив написати про це вірш. Витягнув папір, олівець і пише. А генеральський собака з'їв свій обід, виліз на вільний стілець біля Шевченка і дивиться на нього. А він підвів голову, погладив собаку по голові і каже:

— Дивися, учися! Як научишся, то будеш письменником, а недоучишся — генералом. будеш.

Цар далеко бачить, а мало думає.

Цар у державі, як кіт у коморі: кого піймав, того і з'їв.

Цар правду у листах пише, а на ділі чортом дише.

Цар і трут на дурняк живуть: інші працюють, а вони мед їдять.

Цар — як кабан, а цариця — як печериця.

Царський маніфест спиною читали.

Архієрей не бог, а прокурор не правда.

В землі — черв'яки, у воді — чорти, в лісі — сучки, а в суді — крючки. Куди його йти?

Доти чоловік добрий, доки його десятником не наставлять

Коли карман сухий, то й суддя глухий.

Не йди в суд з одним носом, а йди з підносом.

Не судись, бо постіл дорожче обійдеться за чобіт

Писар провинився, а шевця повісили.

Правда твоя, мужичок, але полізай у мішок.

Так не візьме, як становий карбованця.

У суд ногою, а в гаманець рукою

Хто украв руб, того дають під суд, а хто тисяч двісті, того держать для честі.

Віз селянин на ярмарок пана; тільки дорогою вісь зламалась, мусили заночувати серед шляху.

— Ну, що ж, ласкавий пане, — каже селянин, — я тому не винен, що так сталося, але вже тепер укладайтеся спати де хочете.

Ну пан ліг на килимку під деревом, а фурман біля коней, на облозі (наглядати, щоб часом коней не покрали). Літньої пори ніч тепла, а зоряно так, що й не надивитись. Лежать вони та й думають кожен про своє.

Пан лежить, дивиться на небо та й медикує:

— Отже й на небі не одинаково: одні зорі менші, другі більші, знати б то шляхетніші, благородніші. А цікавий би я знати, за кого ж місяць поміж зорями; чи то за короля, чи то за попа.

Селянин дивиться, дивиться на небо та й каже:

— Хороше, господи, як хороше на небі святому, а все ліпше, що небо так високо, а то б люди й небо помежували — вельможі та дужі забрали б більші кутки, а іншим би дістались менші, а як кому, то й нічого не дісталось би.

Ходив пан на охоту з лягавим собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонця встав та, може, деяку десятину зорав і сів собі снідати хліб та сало. Ото пан і підходить до нього та й питає:

— А що це ти робиш, чоловіче?

— Снідаю, пане.

— Снідаєш?

— Еге.

— А що ти снідаєш?

— Що снідаю? Хліб та сало.

— Сало. Та мій собака не буде їсти сало, ось кинь йому.

Мужик відрізав шматок сала і кинув собаці та й дивиться, що то воно з того буде, а пан щось неначе сказав собаці. Собака дивиться на сало, а їсти боїться. Мужик поглядає то на собаку, то на пана, а далі скинув шапку, почухав потилицю та й каже: