Українська народна сатира і гумор

Покоївка іде до неї і питається: «Котру, пані, сукню дати, чи тоту саму, що вчора?»

А вона каже: «Ту-ту саму», бо не розуміла, як котра сукня називається.

Другого дня всі були врадувані, що був спокій у дворі. А княжна, як прибула на шевську лавку і здивувалася, що під нею постелена веренька, а замість подушок — копита під головою. І встала рано і зачала викрикувати, що вона княжна.

А швець того не зрозумів, та й як здоймив гарапник з клина, бив, скільки йому сподобалося.

Над'їхали її брати до двору, а вона біжить та кричить:

— Чекайте, брати мої кохані, бо я ваша сестра!

Брати казали поганяти скорше коней, бо шевчиха здуріла. А вона прибігла за ними аж перед Ганок, а швець за нею вслід. Виходить пан з покою, а як шевчиху побачив, то до шевця:

- Тримай її в хаті, не пускай її нігде!

Швець як взяв від покою бити, аж до самої хати своєї малої, вже більше княжна до двора не тікала. І так то тривало цілий рік. По році повідмінювали: княжну до покою, а шевчиху до хати. І був спокій там потім.

Їхав один хлоп, і коли зблизився вже недалеко води, надійшов Каньовський і просить того хлопа, аби його через воду перевіз. А Каньовський був переобраний в хлопськім сіряку, на голові мав кучму (Шапку) хлопську, вівсяним перевеслом підперезаний.

Коли заїхав у воду, Газда став кобилу напувати серед води, кобила почала мочитись...

Хлоп той каже:

— О, ти маєш розум, як пан Каньовський.

Їхали вони коло одної корчми, і казав Каньовський орендареві дати тому хлопові півкватирки горілки за те, що його перевіз через воду і кавалок дороги з ним їхав.

Аж тут над'їздять козаки Каньовського і питаються:

— Чи немає тут нашого пана?

Коли козаки над'їхали, Каньовський каже до того хлопа:

— Що ти казав там в воді, що твоя кобила такий розум має, як пан Каньовський?

А хлоп каже:

— А нащо ж воду до води лити, коли там води є досить? Так, — каже, — пан Каньовський наш робе; той, що має гроші, то ще йому дають, а такому бідному, як я, то не дають.

У Потоцького ліси дуже здорові були. У нього були там і лісничі, і куренні. То, звісно, панський ліс — крадуть та й продають.

От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»

А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:

— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!

Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького...

Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап'явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого...

- Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!

— Сідай, грійся! — кажуть.

От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:

— Продайте, хлопці, мені дерева!

— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..

— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!

— Могорич, — кажуть, — станови, вип'ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!

Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.

Сидять, п'ють...

То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип'є, а їх напуває... Та мужика одуриш!

Попили ту горілку, він таки лізе:

— Продайте, хлопці!

— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!

Він знову:

- А може б ви, хлопці, продали?..

— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сучеться!

Хлопці так і розіп'яли Потоцького та й давай шкварить... Ушкварили йому, може, з півсотні.

— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!

Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

Іде один пан лісом із своїм лакеєм. Увійшли в гущавину. Лакей ішов попереду та взяв гілляку і потягнув за собою, вона зігнулася, а лакей і пустив її. Гілляка як розправиться та як стьобне пана по пиці — ледве око не вискочило.

— Ой, як боляче б'є проклята гілляка! — крикнув пан.

— Е, пане, — каже лакей, — то добре ще, що я придержав її, а то ще сильніше ударила б.