Владимир Галайчук - Українська міфологія

Ще один широко відомий в Україні сюжет — як «нечистий» у подобі парубка зводив дівчину. Мати зауважила, що донька марніє на очах, і потайки вплела їй у косу тою (аконіт) і руту (в інших варіантах це також одолян, марена, відкасник, безвершник тощо). Під час чергової зустрічі залицяльник не зміг приступити до дівчини й почав вимагати, щоб та зняла обереги. Вона, однак, не знайшла їх. Коли вже мали співати півні, «наречений» із жалем промовив: «Ех! Якби не рута й тоя, була б ти, дівчино, моя», — і відступив від неї:

— «Чорт под хлопца подкасався, а мати дєвчини взнала. Да вплела в коси зєллє. Вона каже: «Йди сюди». А вон: «Викинь руту й тою, да буду спать з тобою». А вона подивилась — нема. Так он і одчепивсь». [69] Зап. 16.07.1995 у с. Бігунь Овруцького р-ну Житомирської обл. від Кажан Оксани Іванівни, 1922 р. н.

— «А таке було, шо десь дєвка тоже ж любила хлопця. Плаче й плаче за їм. Вон прийшов до їє й нáчав ходить. А то таке зєллє є (аконіт — В. Г.), оно і в менé квєтки тиє єсть. На ти квєтки кажут «іва». Вони такі голубія, і такі носки внизу. Їє хрищена знала це, і взяла їє заплела, заплела в косу. Бо вже вона побачила… Пришли посіли вечерати. Ложку поклали. І вечерають, і балакають: любуюця. Вон пришов так, як треба ж. То, може, й не вон. То в його шкуру хто-то вбравсь. Може, нечиста сила… Упала ложка в йогó з рук. А вона хотєла поднять, а вон не дає. Вона каже: «Я подниму», — а вон каже: «Я сам». Вона: «Я». — «Я сам». І таки шо вона настóяла, шоб вона їє подала. Вона по ту ложку полєзла под стол, нахилилась, — а в йогó не ноги, а когті. От от тих пор уже вплели їй ту іву, дак вон, каже, плаче з цього, под окном, а вона в хаті плаче. Шо це таке зробили. А вона вплела ту квєтку. А вон: «Вікинь іву, вікинь іву!» — а вона ж не знає, шо то за іва, і не знає, де а іва. Єй вплели в коси ззаду, вона й не бачила. О. Ну й пошли дивицця. І вон плаче, і пошли дивицця, а то не сльози — то смола! Придибашки є». [70] Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

— «Тепер ше таке. Розказувала мінє мати, шо вона у дєтстві… ну, вже не в дєтстві, вже роков пітнадцить їй було… І вона пасла корови, а з єю була напар… не корови, а воли в лєси. Да й каже, шо до їє все приходить… гарний жених такий… Оно пасуть воли — то вже жених приходить. І кажний день, як тиє воли пасе… Ну й вона каже — я то не розбіраласа, шо то таке. А вона по… матері, — шо, мамо, до менé гарний жених… Але стариє люди, то вони знали, шó то таке може буть, шо ж… ходить і не показуєца. О, каже, подивиса но, якиє там у йогó зуби, приглéдьса. Приходить на другий день, каже — чорниє. А-а-а… то сьо чорниє зуби… Ся нічо’ не сказала йой, мати: бере сю тою (а в їє була гарна коса)… і бере сю тою і цьой ладан, — я тебе заплету, шоб ти була гарна, — і вплела сє в косý… Каже, погнали сіє бички… Приходит, каже. Приходит… І, ка’е, ходить-ходить кругóм і не приступає. А она все каже: «А чо’ ти до мене не подступаєш, чо’ ти все здалéка?» Так вона… А он каже: «Одрєж косý, то приду. Одрєж косу». І каже вона знов: «Чого ти здалéка балакаєш, а не тео?…» — «Одрєж косу». Так каже. І таки вона не пóняла, в чом дєло, і цєї коси там в єї не було чим одрєзать, але ж… і не… І так воно осталосо. То вон ходив, каже, ходив кругóм, а нарешті каже: «Но, якби не ладан і не тоя, то була б дєвка моя». [71] Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Циці Домініки Петрівни, 1938 р. н.

— «Була така байка, що ходив хлопець до дівчини, а дівчина сподобала його дуже і все не розуміла, чого він до неї до хати не йде, бо стільки дружили, треба показати матері. Прийшов той хлопець до хати та все ховає ноги. А мати сі придивила — а в нього не ноги, а ратиці. А дівчина з любові того не видить. А мати зварила таке зілля, тоя називається. Заготувала їй того зілля свяченого, і ще часнику, часник причепила їй на шию замість намиста. А хлопець якраз від’їздив, а вона йшла його проводжати. І вже вийшла за ним надвір, а він хотів її обійняти, а тоя і часник його не пускають. Та він їй сказав: «Якби не той часник і не та тоя, то ти би, дівчинонько, була моя». І так щез, як і стояв перед нею». [72] Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

— «В нас ще бýло такой з нашов дівчинов, а то бýло давно, шо ще тато бýли таким хлопцем, ще нежонаті бýли. То казали, що в нас у Луквáх, бо в нас тут за лісом поле є наше, Луквó і Лугó, то всьо є Хмелівка. І там пасли, віпасали худобó. Робили такі колиби, шо ночували, і для худоби, і для людей окремо. Там огник клали, варили навіть їсти собі, на кім вогни. То одна дівчина була, а до неї все в обід приходóв якийсь хлопець, незнакомий. І та дівчина почáла худнути. А потому якось мама прийшла, та й подивиласі, та й питає: «Шо тобі є, шо ти так похудала? Та маєш молоко, та й маєш бульби, і хліба даю тобі з дому…» — «Не знаю». — «Може, тебе шось болит?» — «Нічо не болит і нічо не знаю»… А тота жінка взє́ла, мама її, і пішла до їдної жінки до такої, шо шось трошка вміла ворóжити. Та й каже: «Шось мóя так сі Марійка похудла і шось йі так бракує». Но а тота подивиласі на хліб та й каже: «Ти знаїш, до неї ходит нечиста сила»… Що робити? Тогди їй порадили: лук-чиснок заплéли у косу, і ще така тоя є — і в другу косу заплели то. І той як прийшов, як мати заплéла і дáла води свічéної і осенóчної пшениці тій дівчині, аби мала коло себе, і він як підійшов ближче д’ тій колибі, і тогди як сі óбернув, і так заспівав. Каже: «Якби не той лук-чиснок та якби не тота тоя, то би с була, ти, дівчиночка, ти вже моя!» Уже бýла би вмерла, бо вже дівка мала вмирати. То отце, тато розказували, шо то була істинна правда». [73] Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.