Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Мова йде про внука Сельджука Тогрул-бека, главу Сельджуцької держави (1038–1063), який на початку XI ст. ворогу з Шахмеліком, правителем Дженда. (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 283).

Як і багато інших народів, тюрки знали звичай родової кревної помсти, свідченням чого у «Родоводі» є вислів: «…вони стали очіі-канли», тобто у них була помста і кров.

Абу-л-Газі, оповідаючи про карадашли, під цією новою назвою має на увазі лиш ту частину язирів, яка почала займатися землеробством. Карадашли були лиш одним з підрозділів племені язир.

Після загибелі Мелікшаха, що правив з 1072 по 1102 p., серед сельджуків почались заворушення, які припинилися тільки при царюванні Санджар-Мазі, сельджуцького султана, що царював з 1118 по 1157 р. (Бартольд В. В. Очерк, с. 34 и ел.).

Мова, ймовірно, йде про Алп-Арслана (1063–1072). (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 292–294).

Орда – «ставка хана» (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 45).

Сельджук-бай – засновник сельджуцької династії. Салджик (сельджук) – «човник». (Сенков-ский О. И. (Собрание сочинений, т. VII, с. 60). Сельджук у молодості ніби був перевізником на ріці Амудар'я (Веселовский Н. И. Очерк, с. 50).

Місто Hyp, розташоване на правому березі Зеравшану, в окрузі Бухари, так званий Hyp Бухарський чи Нур-ата, Нуром називається також один із західних «селюків» Мазандерану. Сельджуки, через сварку з Шахмеліком – правителем Дженда, змушені були відкочувати до Нура, де Саманіди надали їм кочів'я. (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 284). Сучасні «нуратінські туркмени», ймовірно, нащадки тих Сельджуків. (Моткова В. Г. Некоторые общие элементы в родо-племенном составе узбеков, каракалпаков и туркмен, с. 143).

Арабські географи Мерв називали Мерв аш-Шахіджан на відміну від Мерв ар-Руда (Мерверуд, Мерруд, Маруд, Мерв Верхній), невеличкого міста у верхів'ях Мурґаба (Якубовский А. Ю. Merw al-Shahidjan, с. 159–161).

Кейхосров – легендарний цар Ірану, який ворогував з легендарним царем Турану – Афрасі-абом.

Афрасіаб – за іранськими переказами, задовго до Сасанідів був царем Турану, в силу чого його ім'я пов'язувалося з тюрками. Тюрки, які змінили в Мавераннахрі у кінці X ст. династію Саманідів, для арабів і іранців були нащадками Афрасіаба. Григор'єв В. В. (Караханиды в Мавераннахре, с 20) вважає, що вся ця історія з претензіями тюркських правителів Мавераннахра на походження від роду Афрасіаба (Афрасяба) придумана пізніше. «Дім Афрасйаба», за мусульманськими джерелами, чи «Караханіди», як ця тюркська династія називається у світовій науці після виходу в світ праці В. В. Григор'єва «Караханиды в Мавераннахре», панував у Мавераннахрі (Бартольд В. В. К истории Мерва, с. 21). За народним переказом, Афрасіаб вважається засновником Бухари (Вамбери А. Путешествие по Средней Азии, с. 186). Афрасіаб серед тюрків був відомий під іменем Тонга ал аєр, що означає: «муж – сильний як барс».

Тартим – слово, яке відсутнє у відомих тюркських словниках, двічі зустрічається у тексті. За контекстом і на базі його етимології (тартим – дієслівне ім'я від тарт-мак «тягнути», «зважувати»), це, вірогідно, є якимось поетичним чи музичним терміном: пісня-похвала, ода, музична мелодія.

Етнонім «йомут», по Вамбері (Vambery H. Das Tuerkenvolk, p. 391–402; H. Vambery. Die geographische Nomenklatur Zentralasien, p. 268), означає «народ» і походить від слова «йом» («йум») «Menge» + монгольський аффікс множини «-ут». Прийнята слов'янська вимова і написання «йомуд» у східних авторів не зустрічається (Бартольд В. В. Очерк, с. 43, прим. 4)

Ймовірно, родоначальник племені ерсарі (арсарі). Деякі дослідники ототожнюють ерсарі із сариками. (Карпов Г. И. Туркмены. /Туркменоведение, 1927, № 4, с. 37/).

Тупа – у часи пізнього середньовіччя й у нові часи в узбеків мало значення: 1) родоплемінна група, більша, ніж рід, але менша, ніж плем'я; 2) територія, зайнята підрозділом племені.

Сучасні текінці, сарики, ерсарі та йомуди у XVI–XVII ст. входили до складу великого племінного об'єднання «зовнішніх салорів», на чолі якого стояло плем'я салорів; «внутрішні» салори мешкали на берегах Каспійського моря, до них зараховувалися також «хорасанські туркмени»; «зовнішні» салори мешкали на схід від моря до річки Амудар'ї (Бартольд В. В. Очерк, с. 43). Боротьба між «зовнішніми» і «внутрішніми» салорами відображена в «Книзі мого діда Коркута» (гл. XII, «Пісня про те, як зовнішні огузи повстали проти внутрішніх огузів і як помер Бейрек»).