Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Спочатку нехай витягнуть з колодязя тебе. Якщо я вийду першою, то може статися, що твої товариші захочуть тебе покинути.

– Ні, це не діло, – заперечив юнак, – якщо я вийду першим, а тебе витягну потім, це буде не по-чоловічому. Спочатку виходь ти, а потім вже слідом за тобою вийду я.

Він обв'язав мотузку навколо пояса пері, і його товариші витягнули пері з колодязя. Побачивши прекрасну пері, вони дуже здивувалися, а потім порадилися між собою і вирішили: «Не будемо витягувати з колодязя юнака. Тоді один з нас візьме собі скарби, а інший – пері». І вони не стали знову опускати в колодязь мотузку, а зібрали її і викинули вбік.

Потім син бая і син купця почали тягнути жереб: кому дістанеться пері, а кому – скарби. Син бая забрав собі пері, а скарби дісталися синові купця. Вони повернулися додому і зажили спокійно.

Вдова довго чекала свого сина і нарешті пішла до сина купця. Ніякої відповіді від нього вона не добилася і пішла до сина бая, який теж нічого їй не сказав. Та коли вона побачила пері, в серце жінки закралася тривога. Гірко ридаючи, повернулася вдова додому.

Тепер послухайте про сина вдови, який залишився в колодязі.

Поглянув юнак туди-сюди, а як вибратися на білий світ, так і не побачив. У колодязі – ні їжі, ні пиття. Від голоду й спраги юнак зовсім знесилився. Наступного дня він заснув і побачив сон. Хтось уві сні говорить йому: «Сьогодні в обідню пору для дева згори зваляться два барани. Один – білий, другий – чорний. Якщо ти скочиш на білого барана, то він винесе тебе на білий світ, а якщо ухопишся за чорного – він перенесе тебе в інший світ».

Прокинувся юнак і почав чекати на баранів. Раптом зверху скинули для дева двох баранів. Юнак стрибнув, стараючись попасти на спину білого барана, та потрапив на чорного. І баран той миттю поніс юнака з рідного краю.

Пішов юнак світ заочі. Ішов він, ішов – і побачив дайханина, який орав землю. Привітався з ним юнак, а дайханин запитав:

– Ну, братчику, звідки ти і куди йдеш?

– Я, братчику, і сам не знаю, звідки і куди йду, – відповідав юнак. – Розказувати про це довго, а давай-но краще я зорю твою землю, а ти, може, принесеш мені поїсти і попити.

– Про це й мови не може бути, але як будеш орати, не галасуй, не підвищуй голос, – сказав дайханин.

– Добре, братчику, я не буду шуміти, і звуку не зроню, – сказав юнак.

Дайханин пішов у поселення. Коли він зовсім зник з очей, юнак раптом подумав: «Чому це дайханин сказав, щоб я орав, не піднімаючи шуму? А що буде, якщо я почну шуміти?» – і крикнув на биків: «А ну, пішли!»

Почав він орати, і тут раптом із заростів вискочило п'ять чи шість тигрів, які з люттю кинулися на нього. «Ого, ось, виявляється чому дайханин не велів шуміти», – подумав юнак, враз схопив двох найближчих тигрів за загривки і почав бити їх один об одного. Ці тигри так злякалися юнака, що просто затрусилися, а решта від страху розбіглися. А юнак випряг биків, замість них запряг тигрів, знову крикнув: «А ну, пішли!» – і, підганяючи їх, скоро зорав усю землю дайханина. Коли дайханин прийшов і побачив, що юнак оре тиграми, він перелякався і став збоку.

– Гей, братчику, не бійся, підходь ближче! – крикнув юнак.

Дайханин, здивований тим, що побачив, боязко наблизився.

– Ну, братчику, чи приніс ти мені що-небудь попоїсти? – запитав юнак.

– Так, приніс дещо, – відповідав дайханин.

– Ну що, відпустити мені цих тигрів чи орати ними далі? – запитав юнак.

– Звичайно, братчику, ти вже відпусти їх, нехай згинуть геть! – скрикнув дайханин.

Тоді юнак сказав тиграм:

– Більше не смійте з'являтися тут, і скільки б не шумів цей дайханин, щоб жоден з вас не смів чіпати його! Я сам завжди буду тут, і не потрапляйте мені більше до рук, бо розірву вас на шматки!

Так юнак відпустив тигрів, і вони, не сміючи озирнутися і важко дихаючи, помчали геть. Дайханин поставив перед юнаком їжу, той поїв і сказав:

– Дякую, братчику, тепер я ситий і з твого дозволу піду своєю дорогою.

– Як знаєш, – відповідав дайханин, – бо може залишився б. Будеш у нас почесним гостем, є у нас для тебе будиночок, відпочив би…

– Ні, тепер піду. Прощавай! – сказав юнак. – Дякую тобі за те, що ти для мене зробив. – І юнак вирушив у дорогу.

Коротко, чи довго він ішов, нарешті ліг відпочити під чинарою. Раптом на верхівці дерева жалісно запищали пташенята. «Чому це вони пищать?» – подумав юнак і побачив, що по стовбуру повзе величезний дракон. Випустив юнак у дракона дві стріли, обидві вони влучили в ціль, і дракон звалився неподалік від чинари. Ударивши хвостом так, що здригнулася земля, дракон здох. А юнак знову схилив голову на землю і заснув. Пташенята вилетіли з гнізда і взялися літати над юнаком. У цей час прилетіла їхня мати – птиця Симург. Побачивши юнака, вона подумала: «Так ось хто кожного року знищував моїх пташенят. А скину я на нього шматок скелі і уб'ю його». Полетіла птиця Симург, принесла уламок скелі і хотіла було скинути його на юнака, але тут побачила, що її пташенята над ним щебечуть. Тоді опустилася птиця Симург з тим каменем на землю, а пташенята й запитують у неї: