Царевич не знав злодіїв, але вони його впізнали, бо не раз підбиралися до царської каси.
— Спалимо його живим!
— Настромимо на рожен!
— Повісимо на дереві!
Скільки їх було, кожний інакшу смерть вигадував. Почали сваритися. Тоді встав їхній ватажок і каже:
— Не спалимо його, не настромимо на рожен, не повісимо на дереві. Всі ми його знаємо як доброго стрільця і скористаємося з нього… — А злодії аж роти пороззявляли, так слухали отамана. — Чи знаєте, чому не можемо викрасти скарбницю од сусіднього царя? Бо на його палаці сидить когут і піє, коли наближається якась небезпека, і військо поспішає цареві на поміч. Царевич піде з нами й застрелить когута. А далі буде видно, що чинити. Чи пристаєш на се?
— Най буде по-вашому, — мусив погодитися хлопець.
Приготував собі стрілу. Розбійники привели його до царського палацу. Спинилися й кажуть:
– Іди вперед один, бо якщо і ми підемо далі, когут закукурікає.
Хлопець наблизився до муру, а коли був уже коло вежі, де стояв когут, натяг лука і стрілив.
Тоді прибігли злодії. Підсадили хлопця на високий мур і кинули йому кінець мотуза, аби і їх тягнув.
Хлопець витяг одного розбійника, а як спускав на другий бік, відтяв йому голову й кинув у царський двір.
Так учинив і з іншими. Всіх зарубав і покидав під мур. Тоді спустився й зайшов до палацу. Відчинив двері у світлицю — там сторожі сплять.
Ані душі: ніякої варти. Заглянув до спальні — цар, цариця на постелях — мабуть, гарматою їх не добудитися. Пройшов до дальшої кімнати — сплять три царські дочки. У кожної з них край голови запалена свічка.
Що тут робити? Хлопцеві багатство не потрібне. Аби дати про себе чимось знати, подумав переставити свічки дівчатам до ніг. Дві переніс, а коли торкнувся до свічечки найменшої царівни, дівчина прокинулась.
— Хто ти за один? Як ти сюди потрапив?
Він — палець на уста, аби сестер не пробудила. Тоді царівна встала, взяла його за руку й повела до іншої кімнати. Хлопець розповів їй про свою пригоду, сказав, що вбив під муром двадцять чотири розбійники.
— Йой! — скрикнула дівчина. — Та се тоті злодії, що вже давно хотіли обікрасти й порізати нас. За се тобі нянько дасть багато!
— Не треба мені ніяких дарунків, лиш будь мені за жінку…
— Я буду твоєю, — й дала йому перстень з власної руки.
Хлопець тоді каже:
— Тепер я піду по братів, а ти доти мовчи…
Перед тим, як перелізти мур, у кожного злодія відрізав кінчик носа, зав’язав у хусточку, сховав у кишеню й аж тоді побіг у ліс. По дорозі прихопив головню із ватри розбійників.
Коли добіг до Зорі та Півночі, відв’язав їх і пустив на волю:
— Но, тепер ідіть своєю дорогою!
А ті, ніби їм хто очі виколов, почали тікати навмання. Хлопець ледве устигав за ними.
Як пройшли повз шатро, відразу зазоріло. Молодший царевич швидко розклав вогонь і, коли брати попрокидалися, вже горіла ватра.
— Йой, яка ніч була довжелезна!
— Довга, довга, — засміявся хлопець, — склалися тут в’єдно аж три ночі.
І розповів їм про свої пригоди — як вбив страшного змія, як поспішив шукати вогню, як прив’язав до дерев Північ і Зорю, як знищив двадцять чотири розбійники — розказав усе чисто!
Але вернімося лише до царської палати! Що там сталося? Коли розвиднялося, командир сторожі знайшов під стіною двадцять чотири розбійники. Одразу пізнав їх і шаблею відтяв кожному носа.
Вдень командир доповів цареві, що він убив злодіїв. Цар дуже зрадів:
— Проси, що лиш хочеш, все дам у нагороду!
— Хочу вашу наймолодшу доньку взяти собі за жінку.
І цар пообіцяв. Де би не віддав доньку за такого витязя!?
Покликав цар молодшу дочку:.
— Но, доню моя дорога, лагодься на своє весілля.
— Та за кого, няню, мене віддаєте?
— За чоловіка, котрий нам урятував життя і зберіг скарбницю. Він повбивав двадцять чотири розбійники.
— Добре, я за такого піду дуже радо.
У царському палаці готується велика гостина. Молода весела. Але коли побачила свого нареченого, начальника сторожі, впала на землю й заплакала.
— За сього я не хочу!..
Потім схопилася і втікла, лишила нареченого. Цар — за нею:
— Доню, та що сталося? Ти ж була весела, чому тепер плачеш?
Дівчина розповіла.
Тоді цар негайно послав гінців у ліс.
— Як побачите трьох хлопців, кличте їх на весілля!
Гості й не розходяться. А командирові сторожі така слава, що на дванадцяти подушках його посадили й довкола нього гостяться, співають…
Гінці швидко знайшли трьох братів і кличуть на весілля.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу