Сборник - Казки про богатирів та лицарів

Брати заснули, а старший не cпить.

До півночі в лісі була тиша. А опівночі одразу задув вихорище, аж лісом колише. Знялася страшна буря. Біля колодязя спустився семиголовий змій і просто — на царевича. Пороззявляв пащі, полум’ям все спереду себе палить.

Старший схопив шаблю і — на змія! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усі голови дракона. Коли відтяв сьому — так ослаб, аж сів. Тоді лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змія заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповів їм, що уночі сталося.

Поснідали і рушили далі. Надвечір знову зустрілися коло мідного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь і повечеряли.

— Тепер моя черга сторожити, — говорить середущий.;

Проходжується довкола вогню, приглядається, слухає. Раз лиш коло півночі задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змій спустився до колодязя. Побачив багаття і просто — на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубає сперед себе… Насилу переміг. Доки відтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь — ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.

Рано брати повставали, й середущий розповів усе, як уночі боровся із змієм.

Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там і підстрелили, а на вечір сіли коло мідного колодязя.

— Но, ще одну ніч переночуємо, а потім рушаємо далі.

Повечеряли.

— Тепер моя черга сторожити, — говорить молодший.

— Міркуй! — наказують йому. — Аж прилетить шаркань, а то напевно прилетить! Не соромся і пробуди нас. Ти ще молодий, приклич нас на поміч.

З тим полягали і поснули. А десь коло півночі вихопився ще сильніший вихор — аж дерева на пні вивертає. У вихорі з хмар спустився змій з двадцять одною головою. З усіх сапає полум’я і — просто до хлопця!

— Но, тут пропадати! — думає собі хлопець, але братів не пробудив, сам б’ється зі змієм. Першим махом стяв йому дві голови, другим — уже три. Кров ллється, як з потока. Коли чотирнадцяту втяв, залляло вогонь. Боротьба йшла далі у потемку. І доки царевич відрубав останню, двадцять першу голову, кров досягла ліжок, де спали брати. А з вогню уже не було й сліду.

Хлопець смертельно змучився. Сів собі та й думає: брати сміятимуться з мене, як рано пробудяться, що не вберіг вогонь. За будь-яку ціну треба його розкласти. Знайшов у торбі крицю, кремінь. Та кора геть просякла кров’ю. Ватру ніяк не можна розкурити. Зажурився хлопець. Тоді поліз на високе дерево: «А може, десь увиджу вогонь?»

Виліз, дивиться, дивиться… Нараз дуже далеко втямив слабеньке світло.

«Там є вогонь, — думає, — але се так далеко, що треба йти цілий день. Але як не піду, то не дістану вогню».

Зліз із дерева й пішов на те світло, взяв із собою стрілу й шаблю. Йде, йде довгий час. Раз глянув — проти нього стоїть чоловік, якийсь чорний-чорний! Нічого не видко — лиш чорне, як тінь. І не озивається, хоче пройти мимо.

— Стій! — гукнув хлопець. — Що ти за один?

— Я Північ. Де пройду, там минає половина ночі.

— А ти б не почекав, доки я вернуся? Поспішаю до тамтого світла.

— Йо-йой, чого би ти хотів! Доки доберешся, я цілий світ обійду і другий раз тут буду.

— Хто не хоче слухати доброго прохання, того треба примусити!

Хлопець схопив Північ і потяг до дерева, там скоро здер лика, зробив ремінь і прив’язав чорного до стовбура.

— Но, тепер ти мене дочекаєшся!

Йде далі. Раз дивиться — стоїть чоловік у сірій петечині (вовняний кожушок), а поза ним нічка розступається й сіріє на ранок. Чоловік хотів пробігти мимо хлопця, але той спинив його:

— Хто ти за один?

— Я Зоря. Куди пройду — починає розвиднятися.

— Ти би тут не почекав, доки я вернуся?

— Нікого я не слухаю, у мене своя путь…

Хлопець вхопив його за комір і прив’язав до дерева. Той мече собою, але звільнитися не годен.

— Тепер уже легше, — думає собі хлопець, — бо доки вернуся, то ніч не мине.

Довго ще йшов, аж дійшов до світла. Коли втямив світло, то воно було маленьке, а тут дивиться — вогнище, цілі дуби горять! А довкола ватри двадцять чотири розбійники. Печуть м’ясо й розмовляють.

— Де ж тут вогню дістати! Як покажуся, розірвуть мене! — бідкається хлопець.

Айбо біда служить найліпшим порадником. Царевич наскуб із кожушка вовни, шматок кори настромив на стрілу і обмотав вовною. Далі витяг лука й стрілив крізь вогонь. Вовна, пролітаючи через полум’я, затлілася. Хлопець хотів обійти багаття, взяти запалену стрілу, але його побачили. Посхоплювалися й одразу схопили. Привели до вогню і суд над ним чинять.