Сборник - Казки про богатирів та лицарів

— Ну, тепер, малий, як ми будемо?

— А що ж, — каже, — мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.

Той йому гроші відлічив.

— На, — каже. — Але чи то ти все сам робиш?

— Я, — каже.

— Ей, не ти, — каже, — ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.

— Ні, — каже, — не буду виноватим.

– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.

— Добре, — каже.

Приходить увечері.

— Ну, — каже, — ти робив?

— Я, — каже.

— Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.

Іде той пізно до панянки і розказує.

— То, — каже вона, — глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у бочку залізними обручами і пустить у море, щоб я вже пропала. Але як будемо йти, не забудься зайти до моєї хати, візьмеш щітку і гребінку, шпильку, голку і шовкову хустку і, як будеш іти коло моря, то спом’янеш мене і похукаєш мені у бочку, то обручі розпадуться і спадуть.

Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.

— Хто, — каже, — тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.

— Дочка, — каже.

— Подивися же, — каже, — яку я її кару дам.

Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.

Тоді він його відправив, дає йому грошей.

— Ну, — каже, — нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.

Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, в версту, коли аж спом’янув.

— А, — каже, — Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.

Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.

— А, — каже, — прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.

Уже той знає думки, що вони думають — догадався.

— Ну, сідай, — каже вона, — на мене.

Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп’яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!

— То, — каже, — батько за нами гониться.

— Ей, — каже Петрусь, — пропадемо!

— Кидай, — каже вона, — щітку позад себе!

Кинув він щітку, тиша стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли… Знову заграва на небі. Що і тут робити?

— Кидай гребінку!

Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли… Доганяє — знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!

— Знов, — каже, — батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.

Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.

— Махни хусткою позад себе.

Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.

— Що ж нам робити?

— Слухай, — каже панна, — я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві — тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.

Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна — і кричить до попа:

— Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?

— Бачив, — каже, а сам не оглядається, — як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.

— Брешеш, — каже, — попе, ти бачив тепер.

— Ні, — каже, — тепер не бачив.

Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.

— Що ж ти — догнав їх? — питає вона.

Він і розповів, кого бачив.

— Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.

— Ех, коли б я знав, стара, то б я з’їв зовсім і попа, і церков.

Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом — сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.

— Здрастуй, діду! Що ти робиш?

— Яблуню поливаю.

— Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?

— Я, — говорить, — її жалую, бо з неї користь маю.

— Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?

— Бачив, — каже.

— Коли?

— Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.

— Брешеш, діду, — каже.

— Ні, — каже, — ти сам брешеш.

Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.

— То ж яблуко — тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з’їв?