Сборник - Чортів млин - Казки про чортів

Здибався чорт з молдаванином і каже:

— Давай спробуємо, хто кого переспіває. Ти співай, а я буду нести тебе на плечах. А поки я буду співати, ти будеш нести мене. І побачимо, хто довше співатиме.

— Ні, — каже молдаванин, — давай ти вперед співай, а потому я.

Чорт сів на молдаванина, їде й співає. А пісня довга-довга. Молдаванин несе, а чорт усе їде та співає. Але кожній пісні приходить кінець. Закінчилася й чортова пісня. Зліз він із молдаванина, а той каже:

— Тепер я буду співати, а ти неси мене.

Сів молдаванин на чорта й співає, але співає без слів: «Галя-ляй, галя-ляй!..» І так без кінця. Чорт носить, а молдаванин усе «Галя-ляй, галя-ляй!» Чорт уже втомився, а молдаванин усе одно й одно. Чорт питає:

— Ти скоро закінчиш?

— Ні, не скоро, — каже молдаванин і далі галяляйкає.

Чорт уже не має більше сили носити. Розсердився він та як кине молдаванином об землю, аж у того защіпки на сорочці лопнули. І відтоді у молдаванина сорочка не застебнута.

Казав священик у церкві: хто руки піднімає, в Бога просить, тому Бог дає. Ту проповідь чув циган.

Іде циган містом і видить у вікні високого будинку якогось пана. Циган заговорив голосно, аби пан чув:

— Мабуть, то Бог, бо я долі, а він угорі. А в Бога, коли просити, можна випросити.

Пан чує і думає: «Що ж буде далі?» А циган підняв руки і просить:

— Господи, дай мені сто срібних, ні менше, ні більше я не візьму.

Пан зав’язав у платок дев’яносто дев’ять срібних і пустив циганові.

Хотів видіти, що циган буде робити. А циган порахував гроші й каже:

— Тут лише дев’яносто дев’ять срібних. Ще один срібний будеш мені довгувати!

Узяв циган гроші і пішов. Пан покликав жандарів — і за циганом. Спіймали цигана. Пан каже:

— Він забрав мої гроші.

Узяли цигана під арешт. Скоро має бути й суд. Циган почав стукати в двері.

— Що тобі треба?

— Хочу до суда поговорити з паном.

Покликали пана. А циган каже:

— Хіба не ганьба вам буде, що з таким цундрошем [54] Цундрош — голодранець. судитеся? Принесіть мені порядну одежу.

Пан приніс йому свій ланцуг. Обдивився циган — добрий. Увидів жебик маленький:

— Тут має бути ще й годинка.

Дав пан і годинку.

— А як я буду без топанків?

Мусив пан іти ще й за топанками. І лише так циган пішов на суд. Звідують судді:

— Як було, цигане?

А циган каже:

— Пан іде на мене напастю. Каже, ніби я взяв його гроші. Може, придумає, що на мені його ланцуг, його топанки, а в моїм жебику його годинка?

— А чиї, як не мої, і ланцуг, і топанки, і годинка?

Судді подумали, що пан напастує. Відпустили цигана додому, і він пішов, у чому був. Іде дорогою, а назустріч кочія.

— З дороги!

А циган не вступається. Зупинили коней, і пан, не той, а інший, з кочії звідує:

— Чому дорогу не даєш?

— Хіба ти син Божий, аби тобі дорогу давати? — каже циган.

— Може, й син Божий! — розсердився пан.

— Тебе мені й треба! — зрадів циган. — Давай один срібний, що твій отець мені задовжив.

— Який срібний? — розсердився пан ще більше.

— Не хочеш віддати гроші — давай сюди шапку! — і циган зняв із пана шапку.

Подумав пан: «Се якийсь дурень!» — і дав цигану один срібний.

Пішов циган в корчму. За срібний попросив пити. Зайшли інші цигани — і їм замовив вечерю й до вечері. Віддав корчмареві за це золоту годинку. Чудуються цигани, звідки у Дюрія гроші, годинка, файна одежа. А він почав хвалитися, який розумний. Там був циганський бирів [55] Бирів — суддя. . А хто може бути розумнішим від нього?! Розсердився бирів — і швак Дюрія нагайкою. Впали на Дюрія й інші. Билися, доки на нім усе не пірвали.

Каже Дюрій:

— Доста: я такий, як ви всі.

Перестали його бити. Подивився Дюрій на себе і прорік:

— Як прийшло, так пішло.

Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п’яти розсвербілися. Одного разу він сказав:

— Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ… Лишаю вас одну.

— Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!

— Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати…

І пішов. Іде день, два, три… Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з’їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:

— Ну, коли ж ти старостів пришлеш?

— Пришлю через тиждень.

— Хто знає?

— Знає той, який над нами.

Леґінь крикнув з дуба: