Віктор Забіла - Вибрані поезії

Повз двір, де мила живе,
Я проїхав двічі,
Да не бачив голубоньки
Ні разу і в вічі.
Затьохкало серце в мене,
Як з двором зрівнявся.
Дуже бачиться хотілось,
І кінь зупинявся.
Да не рано було уже,
Як я мимо їхав,
Оглядався назад довго,
Неначе хто кликав.
Дак сам собі і подумав:
Чи й ти так скучаєш?!
Коли вірно мене любиш,
То й бачить бажаєш.
Ой як вірно мене любиш,
Будем жить з тобою
Цілий вік, моє серденько,
Як риба з водою.

Сидів я над річкою
Да й дивився в воду;
Чому радощей ніколи
Я не бачив зроду?
Думав, гадав: за що б долі
Так мене карати?
Чи я хотів кого вбити,
Або що б одняти
Худобу в кого чужую
Або що б украсти?
Мабуть, прийдеться нещасним
Мені вже й пропасти.
Хвиля була превелика,
Вітер так і гонить;
Аж пором став серед річки
І з міста не сходить.
Були й жінки на поромі,
Були й чоловіки;
Кричать: «Тягніть разом, люди,
Пропадем навіки!»
Аж на пором хвиля плеще;
Вітер реве, свище,
Пливуть вони дуже тихо,
І к берегу ближче.
Дивлюсь, човничок маленький
Із хвиля маняє;
Зовсім стане його видно,
А після й – немає.
Тягли пором по канату
Й шостами спирали;
Да й то сливе вже ік півдню
К берегу пристали.
Мордувалися ізранку
І всі потомились;
Як вилізли вже на берег,
Аж перехрестились.
І сила ж була велика,
Да все було важко:
Як же тому, що в човнику,
Як же тому тяжко!..
Неборашний, проти хвилі
Сам він гонить човен;
І ізверху вода плеще,
І ізнизу повен.
Став він ближче й до берега
Уже підпливати;
Да не вспіє сам він гребти
Й воду виливати;
Завертівся кругом човен
Да й перевернувся;
Бовть у воду, бідолашний, —
І не схаменувся.
Виниряв разів із тричі.
«Ой рятуйте, пробі!» —
Кричав він, сердешний, дуже,
Кричав ік народу.
«От-тако, – тільки сказали, —
От тобі й нажився!
Недалеко й до берега,
Да ба – утопився».
Я був кинувсь рятувати,
Так плавать не вмію;
Дак не думав, що й я в світі
Дак десь околію.
І мені так люди скажуть:
«От тобі нажився!
Хотів іще ожениться,
От тобі й женився!..»

Повіяли вітри буйні
Да над синім морем;
Забилося серце моє
Перед лютим горем.
Повіяли вітри буйні
З холодного краю;
Розлучили з дівчиною,
Котру я кохаю.
Да не вітри: люди злії
Мені се зробили;
Самі мене звели з нею,
Самі й розлучили.
Перестали вітри буйні,
Всюди стало тихо;
А у мене, нещасного,
Все на серці лихо.
Як листочок одірваний
Зелений весною,
Як травиця покошена.
На зорі косою.
Поки роса не обсохне,
Поти й зеленіє;
Не ростиме вона більше,
Як сонце пригріє.
Нескошена травиця
Сонечка бажала;
А тепер на теє зійде,
Щоб скорій зав'яла.
І листочок зелененький
Зсохне й пожовтіє;
Так і моє серце бідне
Молодим змарніє.
І в мене неначе в грудях
Дещо одірвалось;
Не легше мені на серці,
А ще гірше сталось.
Очі мавши, я не бачу
Радосного в світі;
Все обридло, все огидло,
Не хочу більш жити.
Ніч темная мені як день,
А місяць як сонце;
Плачу! плачу! один, бідний,
Сівши пів оконце.
Чого? – Спитаться у мене —
Я і сам не знаю;
Чого серце тяжко б'ється,
Чого я бажаю?
Любив, кохав я дівчину,
І вона клялася,
Що кохає мене дуже,
Далі й продалася.
За худобу проміняла,
Серцю було тяжко;
Я кохав її по правді,
Забуть було важко.
Не раз плакала зі мною,
Не раз і сміялась;
Казала, що тільки в світі
Мною і втішалась.
Як побачу, було, слізки —
В грудях важко стане,
Прошу, було: «Не плач, серце», —
Поки перестане.
Зате ж, було, як веселу,
Де я її стріну,
Щасливіший всіх на світі
Був на ту годину.
Тепер бачитись ніколи
Не хочу я з нею;
Не люблю я людей в світі
З такою душею.
Що божаться не по правді
Да душу ламають;
Такії уже ніколи
Добрі не бувають.
Дак не сеє серце моє
Дуже так турбує;
Не од сього душа моя
Бідная сумує.
А такий вже уродився,
Мабуть, я на світі;
Безталанний і безщасний,
Щоб вік свій тужити.
Ой повійте, вітри буйні!
Застогни, дубрава;
Нехай піде на злих людей
Всюди худа слава!

Чи довго я, нещасний,
Буду так крушиться?
Пора б уже перестати
Скучать да нудиться!
Пливе човник без весельця,
К берегу звертає,
Ніхто човником не править —