Хвильовий Микола - Сині етюди

…А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:

«Товаришка Же за буйство».

На червонiй написано:

«Товариш Андре за»… (далi розвезено пальцем).

…Же – надто неспокiйна. Же – циганочка, а Iванову спiває:

– Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик.

Тодi Мура каже:

– Ах, моншерамi, це ж моветон.

Розшифровую:

Iванов – пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову – плювать. «За якою наказуєте? За китайською? – Будь ласка!»

Але Iванов каже:

– У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так. – Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер – це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.

…Ну-с.

Же – циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:

– Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Iванов знає жарти, але досить серйозно наказує:

– Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.

… У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми.

Мура каже (промова в нiс):

– Ан-дре.

Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але – це не так: тiльки погляд маман, а взагалi – йолки зеленi. I все.

…Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.

Тут i кiнець другому роздiловi.

Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

– Ну от: була у панiв – робила. Тепер у комунiї – i знову роби.

Андрiй каже:

– Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.

– Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!

– Ну, то робiть, Варварушко.

Хвилюється:

– Варварушко… Варварушко… Нi в якiм разi й баста. Ну-с…

Андрiй раптом зривається з мiсця й мчиться до столу.

Навздогiн йому смiх:

– Ага. Приспiчило!

Андрiй хапає папiрець i олiвець i нервово накидає нерiвнi лiтери. Це – поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суєтиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.

А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило – значить будуть грошi. О, Варвара це вже знає.

Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрiя:

– Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось…

I виймає з кишенi Шевченкiв портрет.

– Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiдєнiя.

…Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордiєнка не казав.

Добре, скажу.

Йосип Гордiєнко – хороший хлопець. Але – «педантична пунктуальнiсть»: слова Бобчинського чи Добчинського – не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп’яча ковзалка.

…Це з його записної книжки:

…«Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п’ять рокiв) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 – на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 – у кiмнатi; з цих 993 – порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 – в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiєю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйської мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.

…З другої кiмнати чути:

– Товаришу Гордiєнко.

Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслює:

– У нас прiзвище одкидається. Кажiть просто: товаришу Йосипе.

А Варвара пiдслухала:

– Варваро. Йдiть-но сюди.

Варвара незадоволено:

– Можете виражаться: товариш Варвара.

…Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:

– А ще комунiя… Тьху!

А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирає в обивательськi вiкна, показує язика й летить далi.

…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

П’ятий роздiл пишу, заплющивши очi:

…Жила-була велика iмперiя – дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцiї, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники – це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають – це злодiї… А потiм посунули стовпи, за стовпами – шинки… А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далi ще станцiя, а за нею корчма… за лiсами оселi, за оселями туман… I знову чути дзвоники…