Хвильовий Микола - Сині етюди

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

– Ну що, як?

Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.

А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.

Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.

Здавалось, десь булькає вода.

Було болотно.

Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.

Марiя пiдiйшла до лiжка.

I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.

Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати – i не може.

Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:

– По оселях урочисто ходить комуна.

На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.

Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…

…Те, що вона промовила, здавила тиша.

…I тиша запахла сосною.

Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.

Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.

Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.

В синiй ночi не було видно, як летiли гори.

Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.

Марiя йшла на схiд.

Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.

На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:

– Гу-у!

Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.

Осiло.

Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п’є чай з блискучого самовара.

Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:

– Ш-ш!

I зимою: – Ш-ш!

I лiтом: – Ш-ш!

I восени: – Ш-ш!

Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клiтцi.

…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.

…Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.

Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель – блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.

I каже вiн, зiдхаючи:

– Да, шерочко.

…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря – Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.

Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.

Бiля ворiт написано: «В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм».

…А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака:

Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.

Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.

Бiля комуни проходять i тiнi минулого – черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.

Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок.

…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму – недалеко яма, куди черницi скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.

Пiдходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).

Валентина заїкається до Варвари:

– Ви пппрро це вже ка-а-зали.

А Варвара буркотить:

– Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.

Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.

Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi – Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко – безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi.

Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.

А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна – правильно!