Хвильовий Микола - Сині етюди

– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.

Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

– Що пишете?

Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

– Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».

Писали довго вдвох.

…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

– Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

– Слухай, Вадиме.

– Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

– Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

– I… я тебе теж кохаю!

Вона:

– Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

– Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

– Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.

На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.

Дерева порожнiли – голо. А листя спiшили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

По станицi пройшла мiдна тиша.

Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.

Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

– Паф! Паф!

А червоноармiйцi хвилювались:

– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мiтинг:

– Паф! Паф!

Заспокоїлись.

Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

Це – революцiя.

Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

I ширяємо над землею замрiянi, далекi.

…Хiба це не поезiя?

Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.

Сказала лукаво Гофмановi:

– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?

Гофман:

– Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

– Що ти так часто до мене?

– А як же: я ж тебе кохаю.

– Так?

…Марiя порадила проїхатись на пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виїхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

– I я не люблю.

Вона:

– Це символ всефедеративного мiщанства.

– Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

…Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.