Хвильовий Микола - Сині етюди

Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.

Вадим:

– Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

…Боляче вдарило: «жаба»!

Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

– Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.

Здригнула.

– Твоя?

– А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)

– …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?

Знову бiля серця запекло:

– Ти теж менi нагадуєш жабу з геологiчного руху.

Вадим:

– Не хвилюйся, Марiє…

Марiя грубо й чiтко:

– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марiя – крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.

Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала – i Вадим хоче кохати.

Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.

Ще глухо входили в стiну цвяхи.

Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’єю.

…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.

Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр’їв.

А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Iнодi верхiв’я бiгли в тумани.

Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

– Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?

Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

– Ходiм!

Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

Коли проходили бiля вiкна, постукали.

– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.

…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.

Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.

Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

Їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».

В штабi стояла нiч.

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.