Хвильовий Микола - Сині етюди

Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.

Андрiя – синового сина – звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi – фортуна, кажуть. От i Василь.

Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi – тепер громадський. Дєдушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?

Потiм узнав, що це – закон такий, а коли закон, то це є закон.

Ранком дєдушка каже бабушцi:

– Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.

I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дєдушка – мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.

Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому – лiс рубав не по закону – було дiло!

Бiля Великої Шведської Могили – дєдушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дєдушка запрягає воли i – через лiс – невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великої Шведської Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…

(…I ввижається iнодi, що вся Україна оранжерея – там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неї кораблi – багато кораблiв пiд червоний стяг…)

Рипить вiз: ри-ип!

Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.

Дєдушка приїде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина – своя не своя. I серце радiє – тiльки з сумом – i за свою, i за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…

(…I Україна дметься вгору… I люблю я її – бiльшовицьку Україну – ясно i буйно…)

…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патрiяршу голову, i смiється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.

Увечерi правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:

– Отче наш, iже єси на небесi…

I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:

– Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:

– Отче наш, iже єси на небесi…

Але Манька не слухає, i бабушка кричить i знову до iкони.

У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка – хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй – слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самої смерти – як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiєї пiснi: її нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неї. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…

…У недiлю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка – церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:

– Ох, времена, времена, i ти, смутнеє врем’я.

А дєдушка каже:

– Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це є закон?

Батюшка випиває стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:

– Закон, дєдушко. Бiльшовицький закон.

А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

– Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем’я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!

Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани – дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах – дєдушка не розумiє.

У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник – так каже дєдушка.

Випиває i вчитель iз стаканчика.

– За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.

Дєдушка колись був попечителем, а тепер – нi. Каже:

– Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

Учитель:

– Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п’є)… Ви й тодi нiчого не давали.

Старий хвилюється:

– Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

– Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.

– Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п’є).

Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий – не вбили, нещасливий – живий.