Хвильовий Микола - Сині етюди

– Демо, сюди не заходила Христина?

– Нi.

– Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.

Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.

…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi – з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:

– Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.

…Веронiка мовчала.

Тодi промовив Стефан:

– Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.

Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:

– Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.

Стефан подумав i кинув:

– Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

Веронiка сказала:

– Чула.

…Пiдiйшов Дема.

– Про що ви говорите?

Стефан:

– Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

– Ну, це не про мене писано.

…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник – у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:

– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: «… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день – це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» I пише дiва – жiночий ватажок – наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.

– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: «Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломiй:

– Стефане, йди сюди.

Пiдiйшов.

– Ну, говори по правдi: вламав?

Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так:

– Ячейка!

Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.

Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашної ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.

Найзвичайнiсiнька баба, але її звуть бабушкою, дiда – дєдушкою. Бабушцi – шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неї вогка бiлизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови нависли, чорнi – йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка – сивий-сивий.

Дєдушка – патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти – всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко – це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…

У дєдушки був i син – його Бубирець-незаможник «згрiб», а потiм Бубирця «зiребли», i загинули обидва.

Дєдушка – патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ – бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку їздили, щоб дєдушка не знав.

От-от щось у Папуцячiм маєтку – Папуцi прiзвище – от-от…

Кожного тижня правили службу в недiлю – у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь – до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було – довго-довго.