Хвильовий Микола - Сині етюди

«Мане, факел, фарес…»

Десь закричала Веронiка.

Дядя Варфоломiй прокинувся.

Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: «I слава Богу!.. Потяг мчить». У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика – це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпiв, i тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.

…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.

…I сниться все, що пройшло, вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знає що.

…Потяг мчав на пiвнiч.

Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:

– Нарештi. От дорiжка!

Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:

– Ну, як дiла?

– Нiчого.

– Добре. I ми нiчого, живемо – хлiб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть i вiршики, i «технiка» – все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.

…Вузлик розв’язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

– …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?

– Два тижнi не бачились.

– Два тижнi?

– Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломiй перебиває:

– Так ти з нею досi не говорив???

– Нi.

– Нехороше. А викликаєш телеграмою.

– Я написав тiльки про згоду…

– Нехорошо.

Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов’ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.

…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: «Капiтал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i – чого тут тiльки нема!

В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути – кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.

Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

– В драмi був?

– Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:

– Ах ти, ячейко!

– …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi – звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:

«Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом – «Ой ти, краю мiй тривожний – виконкоми й сум!..»

…I, значить, у цьому городку жила-була сiм’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей – Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.

А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру – i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

– Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:

– Ах ти, ячейко!

Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:

– Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тодi йшла весна.

Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.