Хвильовий Микола - Сині етюди

– …Веронiка не приходила?

– Нi! – це Дема.

– Варфоломiй казав, що бачив її.

…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тiльки лiнiї». Бiльш нiчого. «Тiльки лiнiї».

…Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

«Ну, не кажи». I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Веронiка сказала: «Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина».

Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

«Веронiка жона». I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

– Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

– Веронiко!

– Я.

Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

Синiй весняний вечiр танув.

– …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

– По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поїздку:

– Ну, як, говорила з ним?

– Знаю.

– Що ж ти?

– Нiчого!

Стефан сказав:

– Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.

– Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

– В ролi страдницi?

– Так.

Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:

– Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм – до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: «Я – iнтелiгент», працюй щиро, i маса буде поважати тебе.

Веронiка зiтхнула i сказала:

– Стефане! Це риторика, фразерство. – I тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй – десь зiйдуться.

– Веронiко…

– Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.

…А вiтер на арфi грав, як у книзi «Золотий гомiн». За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.

Дема сказав:

– Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю «сьогоднi»? Як легко було писати картину на тему «повстання».

Стефан сказав:

– Ясно. Героїчнi буднi важче написати, нiж героїчне свято.

Веронiка сказала:

– Демо! Ти митець революцiї, а от «сьогоднi» ти й не напишеш, тому що «сьогоднi» є зовсiм не те, що каже Стефан. Не героїчнi буднi, а героїчне терпiння. Зрозумiєш – напишеш.

Стефан сказав:

– Це патетика. Це твої босi ноги в калошах, Веронiко!

– Може.

…Розмову кинули – увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.

…Дядя Варфоломiй говорив:

– Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нiчого: у нас все «благонадьожно». Бiльше. Скажу по щиростi – матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю – матерiялiзм. Пiдеш у просвiту – матерiялiзм. Навiть в автокефалiї про матерiялiзм чуєш, словом, цiлком «благонадьожно»… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших – цих, знаєте, елегантних панiв та паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться – Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко – цiлком «благонадьожно».

I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: «Гарно б завести!.. I вся ця суєта житейська… Охо-хо!» Позiхнув i ретельно перехрестив уста.

Тодi Веронiка сказала: