Хвильовий Микола - Сині етюди

…Уночi пiшов перший снiг – посивiли вулицi.

…Здрастуйте, мої веселi снiжинки!

…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!

Пружисте тiло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.

Вiкна злегка помережало лiдяшками.

За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.

– Ей, братва, гайда розчищати снiг.

Шум. Гам. Крик.

I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.

…Але —

– другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».

I рiшила робити операцiю.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.

Пiдходила Варвара й питала:

– Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?

Валентина:

– Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

– Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.

Валентина:

– Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…

…Ну-с… Iще два тижнi:

Туп! Туп!

…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко – «пунктуальна педантичнiсть».

Мороз кричав:

– Ан-дре.

I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

А Андрiй розсипав у степ:

– Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.

I одкликався мороз:

– Слава. Слава. Слава.

…А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.

Одступає манастир усе далi й далi – назад, їдемо в снiгову даль.

Ця комуна й зараз iснує – вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА

…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?

Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п’яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими «мадам», третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.

– Що з вами? – запитую я. – На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць.

I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.

Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку.