Хвильовий Микола - Сині етюди

Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.

– Бац! Бац! – чую навкруги.

Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв «промазав», але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом – я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.

– Нелi! – кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману – туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.

Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.

Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул.

– Здрастуйте! – каже вiн. – 3 качками вас… Чи, може, не пощастило?.

Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл – то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це – традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, «пiдтакую».

Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що «вчора» було страшенно багато дичини, а сьогоднi «щось» мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул «вчора взяв». Дiд зiтхає й каже:

– Та одного поганенького куличка.

– В чому ж справа? – питаю я.

А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб’єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.

– Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами.

Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м’яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.

На дзвiницi дзвонар б’є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.

– У чому справа? – думаю я. – Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?

Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата – i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в’ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини.

– Цебто? – знову запитую себе. – Виходить, що мiй вiдпочинок – це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?

Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв’яли. Збоку шарудить солома – очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв…

…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула.

– Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу, – кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.

Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.

– А ранок добрий! – каже Зiдул. – Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.

Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.

Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товаришi!

Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!

Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.