Хвильовий Микола - Сині етюди

…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суєта. Суєта. Суєта.

Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?

…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м’яса.

Не чекали й смерти – валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.

Отже, праця на двi змiни.

Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.

Носiї. Носiї. Носiї.

…Мазiй i Юхим теж.

I через край переливається в палатах стогiн – чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.

Душить труповий дух.

Не чути смiху в палатах.

Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

– Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоїть, думає:

– Без сумлєння.

I Мазiя очима шукає.

…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.

Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на «хорих» порцiях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать»).

Оришка в аптецi крутиться. «Дохтурь!»

Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:

– Що вам требується? Олiум рiцiнi?

I регочеться.

– Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

– …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?

Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.

…Набачив Юхим Мазiя – покликав, убiк одвiв.

– Ну, що? Може, передумав?

Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.

Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.

– Згарбаємо – не писне!

Юхим хвилюється:

– Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!

Одрубав Мазiй:

– Не вiриш, то йди!

Заблимали очi:

– Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?

…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.

– Все готове?

– Все.

Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.

Пiшли до Оришки: поки стемнiє.

Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.

Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi – бiлiй з голубим блиском.

В Оришки не очi – поросята кувiкають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:

– Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

– Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.

Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.

П’ють воду, прицмокують.

Потiм вiдпочивали.

Каже Оришка:

– Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?

Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять – хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

– Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, i проглинула:

– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!

Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.

…Ще пожартували.

I от вечiр провалився в темряву.

Юхим загортався:

– Мабуть, ходiм!

Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.

«Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела».

От…

Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.

Наставили вуха.

Оришка:

– Кличуть… Неначе як хворих привезли.

I крикнуло за вiкном:

– Виходь!

Юхим досадливе махнув рукою:

– Подаждьош, не пужар!..

…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.

Полiз у кашкет Юхим:

– Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.

Пiшли за натовпом до рейок.

…А пiд навiсом, де вагони, – лампи та свiчки бiгають.

Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.

Метушився вартовий лiкар:

– Ану, хлопцi, дружнiш!

А хлопцi й так ледве ходять.

Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м’яса.

В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.

– Отже, «дружнiш». Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.

…У палатах крик:

– Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.

– Там уже наставили.

– Ну, в десяту.

– А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.