Хвильовий Микола - Сині етюди

Хто не з нами, той проти нас.

Пiдпiльний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив!

I тут же Юхим подумав про Мазiя:

– Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.

Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…

Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.

То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

– Ну, єсть плакат!

– Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

– Кажу – прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:

– Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

– А не брешеш?

– Навiщо брехати?

– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?

– Згодний.

– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.

Не голубiють днi.

Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.

I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.

Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душi.

I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.

…Окупацiя – слово не наше.

Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.

«Разговори розговарювали».

Говорили про доктора – старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли – всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.

Сказав один:

– А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?

Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

– Невже i вiн прочитав плакат?

Гм!

I чогось образився:

– Понiмаєш, «хвостом круте». Думаєш, тiбє спужався?

Регочеться санiтар:

– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:

– Перехрестись. Який мiнє антирес?

– Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…

А другий розповiв:

– Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: «Хто там такий?» Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: «Хто там такий? Стрiляти буду». Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь – Мазiй. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу, – каже, рив». – «Це уночi?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!

– Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.

– Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.

Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.

Оришка:

– Ну їх до чортової матерi! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:

– Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.

А потiм пожартував:

– Мiнє що – як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…

Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.

– Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.

Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.